пʼятниця, 15 березня 2013 р.

Ніцше, жратва і ми

Колонка на Korydor
Между бледной землею и темным небом как попало лежит жратва
Володимир Верлока, Большая жратва

Der Mensch ist, was er isst, "людина є тим, що вона їсть", – говорив німецький філософ Людвіґ Фоєрбах. 
Його сучасник, французький історик Жюль Мішле, дотримувався схожої думки: "колективні душі" народів визначаються їхньою землею, тобто кліматом та їжею, яку ця земля продукує. Французи найбільше люблять хліб; зернові ж багаті кремнієм, що пояснює "твердість" та мінеральну "сухість" французів, вважає Мішле; англійці ж – народ вологого ґрунту, трав, якими харчуються їхні вівці; вони люблять баранину і є за своєю суттю холеричними, "пишними" та "пихатими", немов ковдра, роздута від вологи. 


субота, 2 березня 2013 р.

Біологія маршрутних таксі

Маршрутні таксі – особливі істоти. Британські вчені досі не можуть вказати їхнього місця в загальній теорії еволюції. Німецькі вчені давно поставили на них хрест.
Вони, ймовірно, з’явилися дуже давно. Ще до епохи динозаврів. Ховалися у лісах Сибіру чи в африканських преріях, поки не настала епоха пізнього соціалізму.
Тоді вони прийшли нам на допомогу.
Якщо ви опиняєтеся в маршрутному таксі, пам’ятайте: тут треба кричати голосно і завчасно. Навіть якщо ви схильні сьогодні сидіти мовчки – робіть це голосно і завчасно. Все, що ви хотіли би зробити в маршрутці, робіть голосно, а головне завчасно. Інакше ви програєте свою маленьку битву за освоєння простору.
Вони, ці дикі створіння, зупиняються тільки у призначених для цього місцях. Тобто будь-де. Будь-яке місце, де зупиняється маршрутне таксі, є призначеним для цього місцем. Як правило, божественним провидінням. Якщо ви стикаєтеся з непризначеним для зупинки місцем, призначте його самі. Голосно і завчасно.
Пам’ятайте, що маршрутки не мають розкладу руху. У броунівського руху не може бути розкладу. Є навіть гіпотеза, що у броунівського руху не може бути руху. Але маршрутки цю гіпотезу заперечують. Вони, власне, заперечують будь-яку гіпотезу.
Маршрутні таксі занесено в Червону книгу. Ким і коли, а також в яку саме – досі залишається таємницею. Але факт є фактом: вони є видом, що зникає. Що не заважає їм розмножуватися в геометричній прогресії. Маршрутки є єдиним біологічним видом, який зникає і розмножується одночасно.
Є небезпека, що невдовзі вони проголосять себе окремою нацією. Усі пісні «радіо шансон» стануть їхнім колективним гімном. За золотовалютними запасами велика маршрутна нація зможе обігнати Китай і оплатити державний борг США. Але це станеться потім. Сьогодні їх занесено в Червону книгу. Вони потребують захисту.
Коли ви їх лагідно підкликаєте чи підгодовуєте, не забувайте, що вони є нашим національним символом. Символом прадавнього хаосу, який панує на наших дорогах, в наших мізках, у наших урядах та наших університетах. Вони їздять будь-як, зупиняються будь-де, беруть будь-кого і харчуються будь-чим. Як і всі ми. Вони є точною проекцією нашого колективного несвідомого.
Коли якась залізна рука нарешті наведе в нашій країні порядок, вони сховаються в лісах і вестимуть партизанську війну. Вони підриватимуть двоповерхові автобуси, дорогі таксі та швидкісні потяги. Вони не здаватимуться і битимуться до останньої краплі бензину. Ці дикі створіння безкрайніх українських степів ніколи не здаються.
Недивно, що британські вчені досі не можуть вказати їхнього місця в загальній теорії еволюції. Вся теорія еволюції безсила перед ними.
Вся теорія еволюція безсила перед броунівським рухом безкрайніх українських степів. 

Тільки радість

Колонка на Korydor
"Я є живим термометром", "ein lebendes Thermometer", – писав Ернст Теодор Амадей Гофман, творець "Кота Мурра" та "Еліксирів сатани". 
Гофман був одним із письменників-термометрів, письменників-барометрів: його тіло відчувало зміни погоди, немов тіло птаха, що відчуває наближення дощу. 
"Мій настрій", – напише він, – "є найпершим передвісником погоди". Капризи погодних умов спричиняли напади ревматизму та різкі зміни кров’яного тиску – так, ніби тіло цього нового "Амадея" було великим пристроєм для запису, інтимним щоденником самої природи, що фіксує на ньому найменші зміни. 


неділя, 7 жовтня 2012 р.

Ролан Барт, останні роки

26 жовтня 1977 року, наступного дня після смерті своєї матері, Ролан Барт починає писати одну з найбільш незвичних своїх книжок.
Ніби немає поза плечима всіх його творів: "Нульового ступеню письма", "Міфологій", "S/Z", "Задоволення від тексту", "Фрагментів любовного дискурс" – усіх тих книжок, які зробили його знаменитим. Усієї цієї броні, усього цього культурного макіяжу.
Цю нову книжку (але чи хотів він зробити з цього книжку?) він пише близько двох років: на кількох сотнях дрібних листків – четвертинок стандартного аркуша паперу – здебільшого датованих, з кількома реченнями, а інколи просто однією фразою на день.
Цю книжку можна назвати щоденником. Однією з найдивніших книжок Ролана Барта. Однією з найбільш беззахисних його книжок. 

середа, 11 липня 2012 р.

Філософія подорожі

Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки, кладеш усе це в машину, сідаєш за кермо.
Заводиш двигун, дивишся в бічне дзеркало, чуєш крики птахів, прощаєшся зі своїм подвір’ям.
Біля твого дому є маленька ріка, ти схожий на неї, бо коли падає дощ, ти також хочеш вирватися на свободу.
За кілька годин ти дивишся вперед, на сіру й довгу автостраду, яка забула про існування прямих ліній. Тобі здається, що вона схожа на твоє власне життя. Таке звичайне, але таке незвичайне.
Ти бачиш тіла загиблих тварин на дорогах, ти бачиш рештки розірваних шин та одинокі букети штучних квітів та стовпах і деревах - і думаєш, що дорога може бути жорстокою, і що тут теж ведеться невидима війна.
Ти бачиш десятки бетонних мостів та дорожніх розв’язок, які назавжди змінили земну поверхню, як зморшки змінюють людське обличчя.
На першій автозаправці ти ходиш з горнятком кави між двома пальцями і починаєш розуміти, чому ти так любиш усі ці мандри, звук неспокійного двигуна та нескінченний зворотний біг речей у твоєму вікні.
Ти вже немолодий, ти обріс речами, немов бородою, ти став батьком та власником, ти маєш дітей та минуле, але тільки подорож дає тобі можливість знову відчути себе юнаком.
Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки. Більше нічого, ніби більше нічого й немає. Ніби більше нічим не володієш, а значить тобою ніщо більше не володіє.
Наступає темрява, і тисячі яскравих автомобілів стають схожими на великі кров’яні тіла, що несуть харчі і кисень до своїх одиноких міст.
Ти знаєш, що все починається і все закінчується, але тільки в подорожі пірнаєш у відчуття, що все тільки починається - і не закінчується.
З неба падає дощ, він заливає лобове скло і потрапляє тобі на плечі через щілину у вікні. Через дощ ти гірше бачиш, але краще чуєш.
Ти розумієш, що в мандрівці ти нарешті маєш час, що ти не боїшся його розсіювати та губити, немов дрібні монети, що в тебе все ще попереду, у буквальному сенсі слова.
Ти береш тільки кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки.
І все. Ти також береш із собою все.



субота, 16 червня 2012 р.

Моє місто

Одного дня я скажу моєму місту теплі слова.
Просто наберу його номер і скажу йому голосно. Без будь-яких метафор чи ідіотських кліше. Скажу те, що думаю.
«Мені тебе бракує», - скажу я своєму місту.
Ми зустрінемося на Контрактовій площі. Чи, скажімо, у старому Ботанічному саду. Подивимося один на одного з подивом. Хтось із нас сильно змінився.
Потім вип’ємо. Я і місто. Проведемо разом весь вечір. Знищимо рівно дві з половиною пляшки горілки. Будемо чіплятися до людей.
Потім будемо чіплятися до будь-чого, що їх нагадує. Зрештою - до будь-чого, що нагадує будь-що.
«Мені тебе бракує», - скажу я моєму місту.
Потім я посаджу його на таксі - п’яного і несамовитого. Довезу його додому. Отримаю смс: «де я?» Відповім: «ти скрізь, милий». У відповідь отримую смайлик. Міста теж ставлять ці ідіотські смайлики.
Потім буде ось що: він напише, що загубив ключі. Місто загубило ключі. «Від чого?», - питаю я. «Від усього», - відповідає воно.
І я поїду його рятувати. Шукати його ключі. Шукати його двері. Будь-що, у чого можуть бути ключі. Шукати його коди і паролі.
«Бля, - скажу я, - ну ти і срань». «Тобі ж завтра на роботу», - скажу я.
«Я не працюю», - відповість місто. «Я безробітний».
«Відколи це?»
«Від завжди». «Міста не працюють, хіба ти не знав? У них пенсійне посвідчення. Вони мають право на безкоштовний проїзд у метрополітені».
«Прекрасно», – скажу я.
«А ти думав», - скаже воно.
«Замовкни», - скажу я.
«Мовчу», - скаже воно.
«Не мовчи», - скажу я.
«Мені тебе так бракує», - скаже воно.
Так скаже мені моє місто.



Невидиме

Колонка на KORYDOR

Немає нічого цікавішого на землі, ніж люди та їхні життя, множинні та особливі, схожі та несхожі, кожне з яких має власну логіку та власну траєкторію, свої секрети та свої прив’язаності.


І немає нічого цікавішого серед цих життів, ніж історії тих, хто встиг побувати у різних людських світах, емігруючи з однієї епохи в іншу, слухаючи голоси різних країн та будуючи мости між досвідами та історіями. Істина завжди є сумішшю, поєднанням непоєднуваного, і ті, чиї долі ведуть їх крізь різні епохи й різні континенти, найбільше можуть відчути, що життя уникає прямих ліній і простих відповідей.
І що воно розкриває своє таємниці тоді, коли дає нам зустрітися з невидимим.

Читати далі >>>