Народження сучасного світу

Цікавим було життя у тих, хто народився на початку минулого століття: вони могли спостерігати за народженням сучасного світу. –

автомобілі змінили «іпомобілі», на вулицях стало звучати радіо, почалася епоха джазу, люди стали подорожувати під землею та над нею. –

нарешті, відбулася революція на пляжах: жінки почали відмовлятися від своїх вікторіанських купальних костюмів (уявіть собі: вони вкривали тіло від шиї до п’ят!), поступово відкриваючи частини свого тіла, по кілька сантиметрів на десятиліття

Великі авантюристи

Цікавлюся зараз великими авантюристами та мандрівниками минулого. –

Один із них Теодор Моно, ботанік та мінеролог, геолог та географ, мандрівник і навіть монах із власним монастирським орденом! –

десятки разів перетинав Сахару, двічі у пошуках легендарного метеориту. –

створив у Парижі «Інститут чорної Африки». –

у 1950-х працював французьким державним службовцем в Алжирі, виступив проти уряду під час алжирської війни за незалежність (як для держслужбовця, крок безпрецедентний). –

Тоді він скаже: «я продаю уряду свою працю і свій час, але залишаюся вільним у своєму житті та у своїх думках». - 

Фасади

Є щось магічне в близькості французьких слів façade (фасад) та face (обличчя). Фасади будинків часто схожі на обличчя людей, які в них мешкають: настроєм чи атмосферою, привітністю чи непривітністю. У культурах, де обличчя мовчазні, фасади будинків також німі та неемоційні.

Якимось невловимим жестом Радянський Союз знищив фасади в архітектурі та привітність людських облич. Турбуючись про внутрішнє перетворення людини, про виховання класово «свідомих» громадян, комунізм повністю знехтував зовнішнім виглядом своїх міст і своїх людей. Фасади, кинуті напризволяще, стали одноманітними та непривітними.

Якщо мене спитають, чим є для мене радянська епоха, я відповім: це епоха німих будинків, будинків без облич.

Дивно, що попри всю схожість Радянської імперії з імперією царською, остання була делікатною та уважною до фасадів. Можливо, тому, що не надто переймалася внутрішнім перетворенням людини. Часто саме старі фасади Російської імперії, різнокольорові, несхожі один на одного, життєрадісні, досі створюють шарм багатьох українських міст.

Роль фасаду – в його запрошенні зайти досередини, але також в запрошенні насолодитися спогляданням, бути простим перехожим. Фасади перетворюють екстер’єр на інтер’єр, коли рідним простором стає не тільки власна кімната чи власна квартира – але все місто з його множинністю облич, з його перехрестями, бульварами, парками, з його атмосферою, з його повітрям. Фасади є легенями міста, які дозволяють йому дихати.

Чаадаєв писав в одному з «Філософічних листів» про те, що російські обличчя є німими та мовчазними. Цю мовчазність російська культура компенсувала «багатством внутрішнього світу» - запаморочливого, божевільного, інтуїтивного, світу «або – або», де замість фасаду – містична прірва чи алкогольне провалля.

Я не схильний абсолютизувати зовнішню красу архітектури чи людських тіл. Внутрішній розвиток, хоч як пафосно це звучить, для мене важливіший, ніж зовнішня досконалість. Але я бачу лукавство в культурах, які жертвують обличчями заради душ чи душами заради облич. У них є щось неприродне і нелюдське.

Щось, що викликає сумніви в щирості їхньої любові до реальності, з якою вони народилися.

Вікові розбіжності

Кілька разів у своєму житті я зустрічався із старими людьми, яких міг назвати мудрецями. Майже кожна їхня фраза була природна і проста, але відкривала речі, які змінювали не лише мої думки, а саму атмосферу мого існування.

Під час однієї з цих зустрічей я вперше подумав, що жоден вік людини не має переваги перед іншим. Молодість не має переваги над зрілістю, зрілість над дитинством, старість над юністю, юність над старістю. Кожен вік має свою красу і свої межі, свою власну територію та свою логіку. Навіть свої власні дурниці.

Давні суспільства любили старих людей: вони називали їх старцями та мудрецями, думаючи, що тільки через них можна тримати зв’язок з предками і навіть богами. Зараз старі мудреці поволі зникають, тим швидше, чим людина як біологічний вид відчуває себе дорослою.

Але часом я думаю, чи не тому наші предки любили своїх мудреців, що відчували себе безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів? І чи не тому наша епоха так любить молодість, тілесну красу та безпосередність, що всі несвідомо почуваємо себе дорослими, надто дорослими, оточеними апаратурою, яка створює для нас ілюзію безпеки?

Ще кілька століть тому люди мали більш складну карту людського життя, ніж наша. Тоді популярними були схеми поділу людського життя на сім чи дванадцять фаз: кожна з них була особливим світом, із своїми законами та зі своєю логікою. Ці фази відображали внутрішній розвиток життя.

Сьогодні для нас усе значно простіше: існують «діти», «підлітки», «дорослі» та «пенсіонери». Між «підлітками» та «пенсіонерами» - ціла прірва, люди від 25-и до 60-и, без жодної диференціації, «особи працездатного віку». Хоч у житті кожного 25, 35 чи 45 років – це різні епохи, різний темп життя, різне ставлення до любові та ненависті, до народження та смерті.

Людське життя інколи мені здається рухом до ускладнення бажань. Дитина бажає нескінченної кількості речей. Ці речі прості і дають їй задоволення: повітряні кульки, машинки, ляльки, літаки у небі, птах на дитячому майданчику. Бажання дитини незліченні, як кількість речей у нашому світі; вони прості, як самі ці речі, і тому дитяче щастя таке відкрите і унікальне, і тому її нещастя такі спонтанні та зворушливі.

Дорослішання – це коли кількість речей, яких ти хочеш, меншає; але кожна з них є такою складною, що всього життя може не вистачити, аби з нею розібратися.

Але у старих, які оминули склероз та деградацію, є дивний талант: складні речі вони знову роблять простими. І тоді складні штуки, основи нашого існування, раптом стають прозорими та природними, як небо у ясну погоду.

Не знаю, чи є у нас шанс повернути собі мудреців; не знаю, чи є в цьому потреба. Але ми можемо придивитися до своїх старих. Можливо, хтось із них здатен нам допомогти.

Бо хочемо ми цього чи ні, ми всі залишаємося безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів, які все ще живуть у наших душах. І ми напевно не знаємо, хто з тих двох, зрештою, переможе.

Стрибок у невідоме

Людська творчість видається мені чимось подібним до стрибка, короткою миттєвою перемогою над законом тяжіння. Через тяжіння, фізичне чи психічне, люди тягнуться до землі та одне до одного, злипаються у сукупності; стрибок – це короткий тріумф свободи над законом, радість звільнення від своєї маси.

Стрибок відмінний від польоту: перемога над масою та над тяжінням у ньому є миттєвою, блискавичною, майже непомітною – і все ж такою доступною для нас, істот, які не вміють літати.

Моя дворічна донька, як і всі діти в її віці, має зараз особливу любов до стрибків; вона стрибає часом без будь-якого інтересу (бо рух дитини тим і відрізняється від руху дорослого, що він не має мети), а часом прагнучи дістати чогось неймовірно високого – літака в небі, птаха на дереві, лампу на чотириметровій стелі. Вона вірить, що сам факт відривання від землі є перемогою над тяжінням – а тому можна злетіти високо, без обмежень.

Одним із моїх улюблених романів минулого століття є «Стрибок у невідоме» Лео Перуца - роман, де всі події є лише останніми фантазіями головного героя, який стрибнув із даху високого будинку, тікаючи від поліції. Стрибок – кілька секунд радикальної фантазії, передсмертної свободи.

Пам’ятаю, як у дитинстві я дивився Олімпійські ігри чи чемпіонати з легкої атлетики і захоплювався стрибками у висоту. Це особливий вид спорту: долю перемоги вирішують міліметри, правильна позиція тіла, належний вигин спини та рук, гнучкість та інтуїція. Один неточний рух – і тіло спортсмена торкається перекладини, вона падає, стотисячний стадіон зітхає в розчаруванні. «Від перемоги його відділяло кілька міліметрів», говорять коментатори і мають рацію.

Думаю, людина має особливу пристрасть до подолання закону тяжіння, пристрасть до стрибка, до зависання в повітрі, до невагомості, до локальної перемоги над інерцією її життя, над правилами, які існували до неї та існуватимуть після.

Боротьба проти життєвої інерції – це те, можливо, те, що робить людське життя штукою незвичною та непередбачуваною. Стрибок не може тривати довго, як і натхнення; після нього буде приземлення, приємне чи болюче; після нього великі фантазери знову стають земними людьми.

Але навіть земні люди тримають більшу частину свого тіла над поверхнею.

Штиль кіно

Андре Маркович, сучасний французький перекладач Достоєвського, казав з приводу своєї роботи, що переклад – це навчання читати. «Переписуючи» текст з однієї мови на іншу, перекладач уперше починає задавати собі питання, які доти не задавав: чому в тексті з’являється саме це слово, чому автор обирає саме такий ритм фрази, чому він любить ці імена, чому у мові існує ця фразеологія.

Перекладацька робота може навчити читати – глибше, повільніше, з паузами та зупинками. Так само старе кіно ХХ століття, кіно Вісконті і Ґодара, кіно Тарковського та Копполи – є мистецтвом, чиїм головним терапевтичним ефектом є навчання бачити. 

Вчитися бачити – це вчитися зупиняти рух, вдавати, що часу не існує, набратися терпіння, забути про сюжет, насолоджуватися триванням, не діяти. 

Я люблю густе та повільне кіно, без особливого сюжету, без інтриги, без «action»: щоб учитися бачити, непотрібна дія, потрібна її відсутність, якесь особливе відчуття невагомості, де глядач не слідкуватиме за подіями на екрані, не бігатиме за втікачами, не наздоганятиме злочинців, не стрибатиме з машин та вертольотів, а розглядатиме обличчя, пейзажі, сцени, у повній нерухомості.

Одного дня я задумався над тим, яким є антонім до англійського слова action; напевно, це слово passion: «пристрасть» та «страждання», але дослівно – те, в чому ми «пасивні», що з нами стається, без нашої волі та без нашої дії. – Чи не тому в сучасному голівудському кіно, схибленому на action, так мало passion?

Passion - пристрасть – занурює у споглядання, у готовність роздивлятися об’єкт своєї любові, без бажання щось змінювати, кудись рухатися чи чекати на приголомшливі події. Коли ХХ століття, на його початку чи у післявоєнну добу, зруйнувало інтригу та мистецтво оповідання історій, створюючи несюжетну літературу та несюжетне кіно, ним рухала пристрасть: божевільна любов до свого об’єкта, бажання приділити йому якнайбільше часу, кружляти навколо нього без потреби заінтригувати глядача.

Кіно вперше почало вчити глядача бачити речі тоді, коли цим глядачем знехтувало, забуло про потребу його спокушати. Коли глядач зник, залишився тільки світ та камера, залишилася тільки знаменита «людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, який здатний повністю віддати себе насолоді роздивляння речей.

Я особисто стаю дедалі більшим фанатом старого кіно, від 1920-х до 1960-х, кіно неспішного та в’язкого, де глядач має простір і час для погляду.

Кіно, де замість стилю приходить штиль – штиль подій, час без вітру, час без поспіху і майже без руху.

Бо зрештою бачити – це таке саме мистецтво, як і будь-яке інше. Можливо навіть, найважливіше з усіх мистецтв.

Нічна музика

Музика, як і будь-що на світі, має свою пору дня. Є музика нічна, є вечірня, є ранкова, є музика сієсти, сходу сонця, заходу сонця, музика безсоння, білих ночей, музика ранкового туману, темряви та світла.

Ніч є порою, яка міняє речі місцями: добро і зло, красу та потворність, безпеку та ризик вона змішує, крадучи їхні звичні місця, сплутуючи карти, вводячи інтригу.

Такою самою має бути і нічна музика.

Вона має бути повільною, бо тільки вночі повільність ліпша за швидкість. У ній має бути багато низьких частот, бо тільки вночі низьке ліпше за високе.

В ній має бути багато густих речовин, подібних до туману, бо тільки вночі туман як середовище існування стає перманентним, всепоглинаючим, навіть якщо надворі ясна погода.

У ній має бути багато духових інструментів – бо тільки в них єдиним автором звуку є дихання, рух легень та діафрагми, рух, без якого життя неможливе, і яке ми по-справжньому починаємо чути тільки вночі.

У ній, я думаю, може також бути щось дзвінке, на кшталт звуків челести, ксилофону чи маримби, які є повними антиподами басу, які є краплями невинності в глибині низьких частот. Бо ніщо так не сполучає верх та низ, як ніч.

Нарешті, у ній має бути голос – гнучкий та таємничий, як кішка, м’який та густий, як вовняна ковдра, радше далекий, ніж близький, бо вночі все далеке стає близьким, бо ніч є часом наближення.

Зі сходом сонця ця музика розтане, розпадеться на інґредієнти, перестане хвилювати, - а можливо просто засне, аби прокинутися наступного вечора, музика темряви та туману, музика мудрості та божевілля, яка змушує заплющити очі, аби ліпше бачити.

Дарунок

У багатьох мовах дієслово "прощати" пов'язане з дарунком чи даванням. "For-give", "par-donner", "per-donare", "даруйте" і т.д.

Прощаючи якійсь людині, ми даруємо їй щось особливе. - Щось на кшталт відчуття власної безвинності, абсолютної та дитячої.

Я пам’ятаю кілька епізодів, коли просив прощення у близьких мені людей. Кожного разу я відчував, що мені простили не цей конкретний вчинок, а всі мої провини.

Думаю, просячи прощення, я особисто шукаю саме цього відчуття, що життя починається спочатку. І що в книзі мого життя все ще залишаються порожні сторінки - білі, як світло.