На початку 1930-х років, у Парижі, один румунський емігрант пише кілька текстів про німе кіно. У них він припускає, що кінематограф є мистецтвом безсловесним, мистецтвом чистого погляду, мовчанки та німоти, а тому справжнє кіно – це територія повної тиші.
Цього емігранта звати Бенжамен Фондан; він румунський поет та філософ із єврейськими коріннями. Прибув до Парижа у 1923-му, дружив із дада, сюрреалістами, Антоненом Арто, Львом Шестовим та Емілем Сьораном. Він писав вірші, театральні п’єси, філософські статті, естетичні трактати, кінопоеми та кіносценарії.
А ще він знімав кіно. Фільми, які давали можливість поглянути на світ «під різними видами тиші»; які робили реальність такою, ніби її «зміцнила таємниця». Німе кіно.
Пристрастю його молодості була поезія; пристрастю його зрілого життя – філософія. Про нього залишить блискучий есей та зворушливе інтерв’ю Еміль Сьоран. Під час французької еміграції киянина Льва Шестова він став одним із його найкращих друзів. Фондан напише книгу «Зустрічі з Львом Шестовим», яка стала унікальним документом мислення творця «Апофеозу безґрунтя». Мислення чоловіка, який не прагнув мати ґрунт і основу; який у них бачив радше ілюзію, ніж опору.
Як і Шестов, Фондан бачитиме своє головне призначення в боротьбі проти очевидностей. Зокрема, тих, які надає мова, - сила, яка часто роз’єднує, а не об’єднує.
***
Його тексти про німе кіно могли би бути чудовою передмовою до The Artist – одного з найцікавіших фільмів минулого року. Фільм режисера Мішеля Хазанавічуса, який отримав п’ять «Оскарів», приз за кращу чоловічу роль у Каннах та безліч інших нагород. Зворушлива стилізація під німе кіно 1920-х років, чиєю мовою є міміка, рух тіл, танець та музика. Кіно, яке всерйоз приймає те припущення, що навіть якби нас позбавили мови, ми би не втратили би один одного.
The Artist – це також кіно про те, як умирав німий кінематограф; як звук поволі втручався, немов інфекція, у виразові засоби, звичні для попередньої епохи. Про коротку війну між звуком та тишею: війну, яка мала і своїх поранених, і своїх жертв. І тих, хто оголосив капітуляцію.
Його головний герой, колись знаменитий актор німого кіно, втративши свою славу та побувши на межі життя і смерті, визнає свою поразку і стає на бік супротивника. На бік звуку.
***
Але вісімдесят років тому, коли Бенжамен Фондан писав свої короткі тексти, він збирався тримати оборону. Він відчував себе одним із останніх захисників колись великого жанру німого кінематографу. Кіно, писав він, має «створити досконалу мімічну мову, яку людина занедбала від часів своєї передісторії»; його призначення - винайти «новий виразовий засіб, який не лише замінить мовлення, але й принагідно призведе його до капітуляції, підкреслить його пустоти».
Фондан визнавав, що битву програно, але не збирався складати зброї. Він вимагає від глядача «хоча би мінімуму сновидіння» та «необхідного заніміння», потрібного для того, аби знищити зовнішні декорації, привнесені звуком та діалогом; аби дати простір для реальності образу, тіла, руху та сну.
Фондан сам знімає кіно; його кілька аванґардних стрічок зроблено з цим партизанським максималізмом. Їхній ідеал - бути абсолютно безсловесним; бути навіть позбавленим реплік, які глядачі бачать на екрані. Навіть позбавленим музики. Все має розчинитися в тиші та образі.
***
У The Artist, попри його позірну німоту, звук нікуди не зникає. Від самого початку він присутній як музика, зовнішній декор для руху образів, паралельний світ, який долучається до візуального, створюючи досконале відчуття того, що саме кіно є паралельним світом, світом ілюзії.
Згодом звук стає елементом самого сюжету: спочатку він повертається як звучання речей – як стук склянки об стіл чи гудіння машин на вулиці. А згодом - як дихання. Після фінального танцю, який танцюють обидва герої: як звук їхнього симетричного руху легень, звучання повітря – цього найпершого симптому життя.
Слова з’являються пізніше. У них, зрештою, і немає потреби.
***
Під час нацистської окупації Парижа Бенжамен Фондан веде себе підкреслено необережно. Не ховається, не шукає альтернативних квартир, часто буває на вулиці. Дехто скаже, що цей румунський єврей з франкомовними книжками навмисно шукає арешту.
Його заарештують, коли війна вже добігала кінця. Відправлять у Дрансі – нацистський концтабір, розташований на північ від Парижа - разом із його сестрою Ліною. Коли Сьоран та кілька інших друзів займуться його порятунком, їм вдасться довести нацистам, що у Парижі у Фондана залишилася «арійська» дружина. Фондан дістане дозвіл на звільнення; Ліна отримає відмову. Залишати табір без сестри він відмовиться. Він загине в Освенцимі в 1944-му, за сім місяців до кінця війни.
Бути разом із сестрою для нього виявилося важливішим, ніж врятувати своє життя. Важливішим, ніж бути з коханою дружиною.
Ми ніколи не дізнаємося, що він у цей момент відчував. Жах, відчай, спокій чи радість. Він не залишив про це слів. Слів у нього про це не залишилося.
Так, ніби його власне життя перетворилося на німе кіно. На ту довершеність, одночасно прекрасну і страшну, якої він прагнув: тиша, якій не перешкоджають ані діалоги, ані музичний супровід. Кіно, яке має «скасувати будь-яку мову, будь-яку логіку, на якій тримається мова, і будь-яку концепцію людської природи, на якій тримається логіка». - Мистецтво життя без звуків і без слів. Можливо, навіть без руху. І навіть без образів.
Мистецтво тиші, в якій і життя, і смерть однаково знаходять притулок.
