Ніцше, жратва і ми

Колонка на Korydor

Между бледной землею и темным небом как попало лежит жратва
Володимир Верлока, Большая жратва

Der Mensch ist, was er isst, "людина є тим, що вона їсть", – говорив німецький філософ Людвіґ Фоєрбах. 

Його сучасник, французький історик Жюль Мішле, дотримувався схожої думки: "колективні душі" народів визначаються їхньою землею, тобто кліматом та їжею, яку ця земля продукує. Французи найбільше люблять хліб; зернові ж багаті кремнієм, що пояснює "твердість" та мінеральну "сухість" французів, вважає Мішле; англійці ж – народ вологого ґрунту, трав, якими харчуються їхні вівці; вони люблять баранину і є за своєю суттю холеричними, "пишними" та "пихатими", немов ковдра, роздута від вологи. 

Читати далі

Біологія маршрутних таксі

Маршрутні таксі – особливі істоти. Британські вчені досі не можуть вказати їхнього місця в загальній теорії еволюції. Німецькі вчені давно поставили на них хрест.

Вони, ймовірно, з’явилися дуже давно. Ще до епохи динозаврів. Ховалися у лісах Сибіру чи в африканських преріях, поки не настала епоха пізнього соціалізму.

Тоді вони прийшли нам на допомогу.

Якщо ви опиняєтеся в маршрутному таксі, пам’ятайте: тут треба кричати голосно і завчасно. Навіть якщо ви схильні сьогодні сидіти мовчки – робіть це голосно і завчасно. Все, що ви хотіли би зробити в маршрутці, робіть голосно, а головне завчасно. Інакше ви програєте свою маленьку битву за освоєння простору.

Вони, ці дикі створіння, зупиняються тільки у призначених для цього місцях. Тобто будь-де. Будь-яке місце, де зупиняється маршрутне таксі, є призначеним для цього місцем. Як правило, божественним провидінням. Якщо ви стикаєтеся з непризначеним для зупинки місцем, призначте його самі. Голосно і завчасно.

Пам’ятайте, що маршрутки не мають розкладу руху. У броунівського руху не може бути розкладу. Є навіть гіпотеза, що у броунівського руху не може бути руху. Але маршрутки цю гіпотезу заперечують. Вони, власне, заперечують будь-яку гіпотезу.

Маршрутні таксі занесено в Червону книгу. Ким і коли, а також в яку саме – досі залишається таємницею. Але факт є фактом: вони є видом, що зникає. Що не заважає їм розмножуватися в геометричній прогресії. Маршрутки є єдиним біологічним видом, який зникає і розмножується одночасно.

Є небезпека, що невдовзі вони проголосять себе окремою нацією. Усі пісні «радіо шансон» стануть їхнім колективним гімном. За золотовалютними запасами велика маршрутна нація зможе обігнати Китай і оплатити державний борг США. Але це станеться потім. Сьогодні їх занесено в Червону книгу. Вони потребують захисту.

Коли ви їх лагідно підкликаєте чи підгодовуєте, не забувайте, що вони є нашим національним символом. Символом прадавнього хаосу, який панує на наших дорогах, в наших мізках, у наших урядах та наших університетах. Вони їздять будь-як, зупиняються будь-де, беруть будь-кого і харчуються будь-чим. Як і всі ми. Вони є точною проекцією нашого колективного несвідомого.

Коли якась залізна рука нарешті наведе в нашій країні порядок, вони сховаються в лісах і вестимуть партизанську війну. Вони підриватимуть двоповерхові автобуси, дорогі таксі та швидкісні потяги. Вони не здаватимуться і битимуться до останньої краплі бензину. Ці дикі створіння безкрайніх українських степів ніколи не здаються.

Недивно, що британські вчені досі не можуть вказати їхнього місця в загальній теорії еволюції. Вся теорія еволюції безсила перед ними.

Вся теорія еволюція безсила перед броунівським рухом безкрайніх українських степів. 

Тільки радість

Колонка на Korydor

"Я є живим термометром", "ein lebendes Thermometer", – писав Ернст Теодор Амадей Гофман, творець "Кота Мурра" та "Еліксирів сатани". 

Гофман був одним із письменників-термометрів, письменників-барометрів: його тіло відчувало зміни погоди, немов тіло птаха, що відчуває наближення дощу. 

"Мій настрій", – напише він, – "є найпершим передвісником погоди". Капризи погодних умов спричиняли напади ревматизму та різкі зміни кров’яного тиску – так, ніби тіло цього нового "Амадея" було великим пристроєм для запису, інтимним щоденником самої природи, що фіксує на ньому найменші зміни. 

Читати далі

Ролан Барт, останні роки

З колонки на KORYDOR

26 жовтня 1977 року, наступного дня після смерті своєї матері, Ролан Барт починає писати одну з найбільш незвичних своїх книжок.

Ніби немає поза плечима всіх його творів: "Нульового ступеню письма", "Міфологій", "S/Z", "Задоволення від тексту", "Фрагментів любовного дискурс" – усіх тих книжок, які зробили його знаменитим. Усієї цієї броні, усього цього культурного макіяжу.

Цю нову книжку (але чи хотів він зробити з цього книжку?) він пише близько двох років: на кількох сотнях дрібних листків – четвертинок стандартного аркуша паперу – здебільшого датованих, з кількома реченнями, а інколи просто однією фразою на день.

Цю книжку можна назвати щоденником. Однією з найдивніших книжок Ролана Барта. Однією з найбільш беззахисних його книжок. 

Читаті далі >>>

Філософія подорожі

Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки, кладеш усе це в машину, сідаєш за кермо.

Заводиш двигун, дивишся в бічне дзеркало, чуєш крики птахів, прощаєшся зі своїм подвір’ям.

Біля твого дому є маленька ріка, ти схожий на неї, бо коли падає дощ, ти також хочеш вирватися на свободу.

За кілька годин ти дивишся вперед, на сіру й довгу автостраду, яка забула про існування прямих ліній. Тобі здається, що вона схожа на твоє власне життя. Таке звичайне, але таке незвичайне.

Ти бачиш тіла загиблих тварин на дорогах, ти бачиш рештки розірваних шин та одинокі букети штучних квітів та стовпах і деревах - і думаєш, що дорога може бути жорстокою, і що тут теж ведеться невидима війна.

Ти бачиш десятки бетонних мостів та дорожніх розв’язок, які назавжди змінили земну поверхню, як зморшки змінюють людське обличчя.

На першій автозаправці ти ходиш з горнятком кави між двома пальцями і починаєш розуміти, чому ти так любиш усі ці мандри, звук неспокійного двигуна та нескінченний зворотний біг речей у твоєму вікні.

Ти вже немолодий, ти обріс речами, немов бородою, ти став батьком та власником, ти маєш дітей та минуле, але тільки подорож дає тобі можливість знову відчути себе юнаком.

Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки. Більше нічого, ніби більше нічого й немає. Ніби більше нічим не володієш, а значить тобою ніщо більше не володіє.

Наступає темрява, і тисячі яскравих автомобілів стають схожими на великі кров’яні тіла, що несуть харчі і кисень до своїх одиноких міст.

Ти знаєш, що все починається і все закінчується, але тільки в подорожі пірнаєш у відчуття, що все тільки починається - і не закінчується.

З неба падає дощ, він заливає лобове скло і потрапляє тобі на плечі через щілину у вікні. Через дощ ти гірше бачиш, але краще чуєш.

Ти розумієш, що в мандрівці ти нарешті маєш час, що ти не боїшся його розсіювати та губити, немов дрібні монети, що в тебе все ще попереду, у буквальному сенсі слова.

Ти береш тільки кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки.

І все. Ти також береш із собою все.

Моє місто

Одного дня я скажу моєму місту теплі слова.

Просто наберу його номер і скажу йому голосно. Без будь-яких метафор чи ідіотських кліше. Скажу те, що думаю.

«Мені тебе бракує», - скажу я своєму місту.

Ми зустрінемося на Контрактовій площі. Чи, скажімо, у старому Ботанічному саду. Подивимося один на одного з подивом. Хтось із нас сильно змінився.

Потім вип’ємо. Я і місто. Проведемо разом весь вечір. Знищимо рівно дві з половиною пляшки горілки. Будемо чіплятися до людей.

Потім будемо чіплятися до будь-чого, що їх нагадує. Зрештою - до будь-чого, що нагадує будь-що.

«Мені тебе бракує», - скажу я моєму місту.

Потім я посаджу його на таксі - п’яного і несамовитого. Довезу його додому. Отримаю смс: «де я?» Відповім: «ти скрізь, милий». У відповідь отримую смайлик. Міста теж ставлять ці ідіотські смайлики.

Потім буде ось що: він напише, що загубив ключі. Місто загубило ключі. «Від чого?», - питаю я. «Від усього», - відповідає воно.

І я поїду його рятувати. Шукати його ключі. Шукати його двері. Будь-що, у чого можуть бути ключі. Шукати його коди і паролі.

«Бля, - скажу я, - ну ти і срань». «Тобі ж завтра на роботу», - скажу я.

«Я не працюю», - відповість місто. «Я безробітний».

«Відколи це?»

«Від завжди». «Міста не працюють, хіба ти не знав? У них пенсійне посвідчення. Вони мають право на безкоштовний проїзд у метрополітені».

«Прекрасно», – скажу я.

«А ти думав», - скаже воно.

«Замовкни», - скажу я.

«Мовчу», - скаже воно.

«Не мовчи», - скажу я.

«Мені тебе так бракує», - скаже воно.

Так скаже мені моє місто.

Невидиме

Колонка на KORYDOR

Немає нічого цікавішого на землі, ніж люди та їхні життя, множинні та особливі, схожі та несхожі, кожне з яких має власну логіку та власну траєкторію, свої секрети та свої прив’язаності.

І немає нічого цікавішого серед цих життів, ніж історії тих, хто встиг побувати у різних людських світах, емігруючи з однієї епохи в іншу, слухаючи голоси різних країн та будуючи мости між досвідами та історіями. Істина завжди є сумішшю, поєднанням непоєднуваного, і ті, чиї долі ведуть їх крізь різні епохи й різні континенти, найбільше можуть відчути, що життя уникає прямих ліній і простих відповідей.
І що воно розкриває своє таємниці тоді, коли дає нам зустрітися з невидимим.

Читати далі >>>

Життя і смерть Ромена Ґарі

Стаття на ЛітАкцент

У травні та вересні 1975 року у Франції з’являються два несхожі один на одного романи. Один із них належить класику: Ґонкурівському лауреату, який мешкає в центрі Парижа, на rue du Bac 108, наближається до свого шістдесятиліття і пише лаконічний і меланхолійний текст про старіння. Про згасання сексуальності та нерівну боротьбу з власним тілом.

Інший роман належить нікому невідомому маргіналу; кажуть, що він мав проблеми з законом та живе в Бразилії, де й пише свої дивні тексти. Роман про чотирнадцятилітнього хлопчика-мусульманина, який виховується старою єврейкою, колишньою паризькою повією. Текст не тільки про цього підлітка, але й від його імені: з дитячою вуличною інтонацією, жаргоном молодості, дивний та зворушливий. 

Публіка сприймає ці два тексти відповідно: перший - як роман старіючого письменника, ностальгічне письмо про старість і згасання; другий - текст нового покоління, молодості, яка входить у свої права. Ніби все логічно: старий письменник пакує валізи, нове покоління витісняє його на узбіччя.

Але вона, ця публіка, поки не знає головного.

Читати далі >>>

Дружба: дві історії

Колонка на KORYDOR

Уночі 11 червня 1876 року Ґюстав Флобер повертається з Ноана, маленького містечка у центрі Франції. 10 червня тут ховають баронесу Дюдеван, відому публіці під чоловічим іменем «Жорж Санд». 

Під час церемонії падає сильний дощ. Сам Ґюстав не тримає себе в руках. Він плаче, цілуючи онуку померлої, Аврору; він плаче, коли повз нього проносять труну. На церемонії «голосили всі, але я – найбільше». Додому він повертається «вщент зруйнованим». 

Від 1869-го для Ґюстава почалася смуга втрат. Старіння, яке забирає друзів, не даючи нікого навзамін. Сент-Бев, Жюль де Ґонкур, Теофіль Ґотьє, кілька друзів дитинства. «Моє серце стає некрополем», «порожнеча розростається». 

«Земля стає пустелею», la terre se dépeuple.

Читати далі >>>

Море як філософія

Колонка на Historians.in.ua

У 1860 році знаменитий французький історик Жуль Мішле пише книгу під назвою «Море», La mer. Її остання частина називається «Відродження морем», La renaissance par la mer.

У ній він доводить, що людська природа потребує рекреації. Що в житті індивідів і цілих суспільств потрібні «відродження», і що ніщо у цій справі так не допоможе, як вода. Особливо морська вода.

«Жити на землі – це спокій; жити на морі – це боротьба», - пише Мішле. «Боротьба, що оживляє того, хто може її витримати».

Читати далі >>>

Казанова, ввічливість і Жан-Жак Руссо

Колонка на KORYDOR

Улітку 1755 року молодий італієць на ім’я Джакомо Казанова потрапляє до венеційської в’язниці. Під час арешту він повільно вдягається в святковий костюм та бере з собою найкращого капелюха. У в’язниці він проведе майже рік, у компанії щурів та мишей; втече восени 1756-го, зробивши діру в стелі та через дах продершись до палацу герцоґа. Костюм його врятує: охоронець прийме втікача за аристократа, що випадково заблукав.

Цього сина акторів, лібертина і майбутнього письменника ув’язнюють через непошану до церкви та зберігання «заборонених книг»: кількох філософських трактатів, книг з магії, еротичного роману та книжки Аретіно про сексуальні позиції. Він, Джакомо, живе в епоху, коли порнографічні романи та філософські трактати вважаються однаково небезпечними. В епоху, коли підозру однаково викликають і оголене тіло, і оголений розум.

Читати далі >>>

Німе кіно

Колонка на Historians.in.ua

На початку 1930-х років, у Парижі, один румунський емігрант пише кілька текстів про німе кіно. У них він припускає, що кінематограф є мистецтвом безсловесним, мистецтвом чистого погляду, мовчанки та німоти, а тому справжнє кіно – це територія повної тиші.

Цього емігранта звати Бенжамен Фондан; він румунський поет та філософ із єврейськими коріннями. Прибув до Парижа у 1923-му, дружив із дада, сюрреалістами, Антоненом Арто, Львом Шестовим та Емілем Сьораном. Він писав вірші, театральні п’єси, філософські статті, естетичні трактати, кінопоеми та кіносценарії.

А ще він знімав кіно. Фільми, які давали можливість поглянути на світ «під різними видами тиші»; які робили реальність такою, ніби її «зміцнила таємниця». Німе кіно.

Пристрастю його молодості була поезія; пристрастю його зрілого життя – філософія. Про нього залишить блискучий есей та зворушливе інтерв’ю Еміль Сьоран. Під час французької еміграції киянина Льва Шестова він став одним із його найкращих друзів. Фондан напише книгу «Зустрічі з Львом Шестовим», яка стала унікальним документом мислення творця «Апофеозу безґрунтя». Мислення чоловіка, який не прагнув мати ґрунт і основу; який у них бачив радше ілюзію, ніж опору.

Як і Шестов, Фондан бачитиме своє головне призначення в боротьбі проти очевидностей. Зокрема, тих, які надає мова, - сила, яка часто роз’єднує, а не об’єднує.

***

Його тексти про німе кіно могли би бути чудовою передмовою до The Artist – одного з найцікавіших фільмів минулого року. Фільм режисера Мішеля Хазанавічуса, який отримав п’ять «Оскарів», приз за кращу чоловічу роль у Каннах та безліч інших нагород. Зворушлива стилізація під німе кіно 1920-х років, чиєю мовою є міміка, рух тіл, танець та музика. Кіно, яке всерйоз приймає те припущення, що навіть якби нас позбавили мови, ми би не втратили би один одного.

The Artist – це також кіно про те, як умирав німий кінематограф; як звук поволі втручався, немов інфекція, у виразові засоби, звичні для попередньої епохи. Про коротку війну між звуком та тишею: війну, яка мала і своїх поранених, і своїх жертв. І тих, хто оголосив капітуляцію. 

Його головний герой, колись знаменитий актор німого кіно, втративши свою славу та побувши на межі життя і смерті, визнає свою поразку і стає на бік супротивника. На бік звуку.

***

Але вісімдесят років тому, коли Бенжамен Фондан писав свої короткі тексти, він збирався тримати оборону. Він відчував себе одним із останніх захисників колись великого жанру німого кінематографу. Кіно, писав він, має «створити досконалу мімічну мову, яку людина занедбала від часів своєї передісторії»; його призначення - винайти «новий виразовий засіб, який не лише замінить мовлення, але й принагідно призведе його до капітуляції, підкреслить його пустоти».

Фондан визнавав, що битву програно, але не збирався складати зброї. Він вимагає від глядача «хоча би мінімуму сновидіння» та «необхідного заніміння», потрібного для того, аби знищити зовнішні декорації, привнесені звуком та діалогом; аби дати простір для реальності образу, тіла, руху та сну.

Фондан сам знімає кіно; його кілька аванґардних стрічок зроблено з цим партизанським максималізмом. Їхній ідеал - бути абсолютно безсловесним; бути навіть позбавленим реплік, які глядачі бачать на екрані. Навіть позбавленим музики. Все має розчинитися в тиші та образі.

***

У The Artist, попри його позірну німоту, звук нікуди не зникає. Від самого початку він присутній як музика, зовнішній декор для руху образів, паралельний світ, який долучається до візуального, створюючи досконале відчуття того, що саме кіно є паралельним світом, світом ілюзії.  

Згодом звук стає елементом самого сюжету: спочатку він повертається як звучання речей – як стук склянки об стіл чи гудіння машин на вулиці. А згодом - як дихання. Після фінального танцю, який танцюють обидва герої: як звук їхнього симетричного руху легень, звучання повітря – цього найпершого симптому життя.

Слова з’являються пізніше. У них, зрештою, і немає потреби.

***

Під час нацистської окупації Парижа Бенжамен Фондан веде себе підкреслено необережно. Не ховається, не шукає альтернативних квартир, часто буває на вулиці. Дехто скаже, що цей румунський єврей з франкомовними книжками навмисно шукає арешту.

Його заарештують, коли війна вже добігала кінця. Відправлять у Дрансі – нацистський концтабір, розташований на північ від Парижа - разом із його сестрою Ліною. Коли Сьоран та кілька інших друзів займуться його порятунком, їм вдасться довести нацистам, що у Парижі у Фондана залишилася «арійська» дружина. Фондан дістане дозвіл на звільнення; Ліна отримає відмову. Залишати табір без сестри він відмовиться. Він загине в Освенцимі в 1944-му, за сім місяців до кінця війни.

Бути разом із сестрою для нього виявилося важливішим, ніж врятувати своє життя. Важливішим, ніж бути з коханою дружиною.

Ми ніколи не дізнаємося, що він у цей момент відчував. Жах, відчай, спокій чи радість. Він не залишив про це слів. Слів у нього про це не залишилося.

Так, ніби його власне життя перетворилося на німе кіно. На ту довершеність, одночасно прекрасну і страшну, якої він прагнув: тиша, якій не перешкоджають ані діалоги, ані музичний супровід. Кіно, яке має «скасувати будь-яку мову, будь-яку логіку, на якій тримається мова, і будь-яку концепцію людської природи, на якій тримається логіка». - Мистецтво життя без звуків і без слів. Можливо, навіть без руху. І навіть без образів.

Мистецтво тиші, в якій і життя, і смерть однаково знаходять притулок.

Життя

Колись, у великому блискучому потязі, що їде на північ, ти раптом уперше знайомишся зі своїм життям.

Воно приходить до тебе з непокритою головою, можливо із застудженим голосом, у темних окулярах, в дешевих кедах чи рваних холодних кросівках, хоча на дворі зима.

Ти жив довго, можливо надто довго, але з ним знайомишся вперше. Своє життя ти бачиш перед собою як чужинця, що на тебе несхожий. Він стоїть перед тобою і питає в тебе поради. Чи намагається тобі щось продати. Чи просить гроші на їжу чи на цигарки.

Ти кажеш йому – відчепися. Потім. Я зайнятий.

Він іде геть.

Згодом ти зустрічаєш його безліч разів. Щоразу думаєш, що ти надто зайнятий. Надто зайнятий для свого життя.

Потім наступає час, коли він уже не приходить.

Ти починаєш скрізь його шукати. В магазинах, на бульварах, у чужих квартирах та далеких країнах. У вечірніх горизонтах. У нічній порожнечі.

Виходиш у поле і починаєш кричати. Починаєш його гукати, як божевільний. Де воно, твоє життя? Де ти його загубив? Що ти зробив не так?

Тільки згодом ти розумієш, що воно завжди було поруч. Що треба було просто відчути тепло його дихання. Звук від його кроків. Запах його поту.

Що воно – твоя єдина надія і твоя єдина цінність. Що в твоєму житті нічого більше немає - окрім нього.

Що за весь цей час ти нічого не втратив, хоч і нічого не здобув. Що твоє життя завжди буде тобі вірним. Що воно не відступиться і не зрадить тебе.

Не відчепиться. Навіть коли ти зайнятий.

Навіть коли ти відключив телефон.

Навіть коли ти втратив останню надію. «Чувак», - запитає  воно, - «це не ти загубив?». Запитає, протягуючи тобі руку і повертаючи цю нікчемну ілюзію, завдяки якій ти ще тримаєшся на цьому світі.

Воно також скаже тобі по секрету, що надія ніколи не буває останньою.

Твоє життя тебе любить, попри всі твої дурощі. Попри те, що ти на це не заслуговуєш. Попри те, що ти, відверто кажучи, тупе трусло.

Воно все одно тебе любить.

У тебе воно одне. У нього ти один.

Невидимий Флобер

Стаття на сайті ЛітАкцент

Одного темного січневого вечора 1844 року сільською нормандською дорогою рухається двомісний кабріолет. У ньому двоє молодих людей. Одного звати Ґюстав; він тримає віжки. Поруч сидить його брат із дивним для Франції іменем Ахілл.

Ґюстав потім зізнається, що в цю ніч молодого місяця було неймовірно темно: він не бачить майже нічого, навіть вух свого коня. Небо чорне та безмісячне; світло далекого заїзного двору є єдиним орієнтиром. Поруч виринає великий віз із масивним ліхтарем. Ці єдині в усьому просторі джерела світла – від заїзного двору та від несподіваного возу – віддалялися один до одного, як дві далекі планети. І раптом з’явилося третє, потужніше, ефемерніше і водночас реальніше: у свідомості Ґюстава немовби щось вибухає. Він випускає поводи і падає. Він не рухається і схожий на людину на порозі смерті. Чи навіть за її порогом.

Лікарі потім скажуть, що у цього двадцятидворічного молодого чоловіка стався інсульт, «congestion au cerveau», немов «приступ апоплексії в мініатюрі». Напади повторювалися: протягом наступних двох тижнів їх було цілих чотири. Далі вони приходили з різною регулярністю: конвульсії, стискання рук, блювота, піна на губах, галюцинації. Цієї хвороби Ґюстав уже ніколи не позбудеться.

Двадцять два роки після тієї події він пояснюватиме свої відчуття під час цих нападів:

«Спочатку невизначений страх, непевна тривога, болісне відчуття очікування – ніби як перед поетичним натхненням, коли ми відчуваємо, що «щось має відбутися». Потім, одразу, «немов блискавка» - «миттєвий наплив чи радше миттєве вторгнення пам’яті», адже «галюцинація, власне кажучи, не є нічим іншим, як пам’яттю», «хворобою пам’яті, вивільненням того, що вона приховує».

І нарешті – потоки образів, сюрреалістичні (скажуть менше ніж за століття), демонічні (сказали би менше ніж за століття перед тим), неймовірне психічне кровопускання:

«Ви відчуваєте, ніби з вас виливаються образи, як потоки крові. Вам здається, що все, що міститься у вашій голові, одночасно вибухає, немовби тисяча частинок феєрверку, і у вас просто бракує часу роздивитися ці внутрішні образи, які несамовито перед вами пропливають. А в інших ситуаціях все починається з одним-єдиним образом, який збільшується, розгортається та нарешті покриває об’єктивну реальність».

Читати всю статтю на сайті ЛітАкцент

Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час

Книжку історика філософії, есеїста і перекладача Володимира Єрмоленка присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – одного з найупливовіших філософів ХХ століття. В центрі авторової уваги – засадничі топоси Беньямінового мислення, зокрема образи оповідача, фланера та колекціонера, теми міського простору та його трансформацій, феномени пам’яті й апокаліптичного очікування, поняття аури та аналогії. Водночас життя та ідеї Беньяміна постають як певна призма, що крізь неї дослідник намагається робити «фотознімки» епохи, насамперед німецької та французької гуманістики, літератури та мистецтва, загалом інтелектуального побуту 1920-х –1930-х років. Поруч із Беньяміном на цих «фотознімках» з’являються інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер, Шолєм і Деблін, що їх усіх пов’язує між собою головна тема книжки: драматичне та парадоксальне переплетення сучасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері першої половини XX століття та зумовлений цим феномен «антимодерного модерну». Книжку щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб і світлинами паризького фотографа Ежена Атже, що правлять за свого роду візуальний код Беньямінової філософії.

Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті

Дома

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Например, на улице гроза. Или вы ужасно больны. Или в голове пустота. Или та же пустота – в желудке.

Все это неважно. Важно то, что вы сидите дома и ничего не делаете. Мир где-то движется за окном, куда-то ползет, иногда останавливается, оглядывается, покашливает, добивается своей цели – или не добивается; а вы все также сидите дома. Сегодня вы опоздали на свой рейс. Мир улетел без вас.

Ну и хрен с ним.

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Первым делом, не отчаивайтесь. Все равно вы движетесь быстрее – поэтому вдруг ускользнувший мир рано или поздно догоните. Если, конечно, захотите.

Ведь можете не захотеть. Мне, например, с миром часто не по пути. Мне часто в другую сторону. Он научился обходиться без меня, я – без него. Мы с ним соседи, но у нас разная жилплощадь. Я мир не затапливаю. Он меня – тоже. Мы здороваемся на лестничной клетке. Иногда я выношу его мусор.

Поэтому, если я лично сижу дома, то пытаюсь воспользоваться случаем. Не упустить, так сказать, удачной возможности. Я беру паузу. Отключаю телевизор и включаю сознание (часто это одна и та же кнопка). Восстанавливаю свое собственное пространство. Читаю книги восемнадцатого века. Бросаю не курить. Дышу свежим сигаретным дымом. Иронизирую и иногда ионизирую. В общем, наслаждаюсь тишиной. Она у меня одна.

Или вот еще что. Выхожу на балкон и смотрю вдаль. Банальность, скажете вы. Согласен, отвечу я. Поэтому я ухожу с балкона. Даль мне сегодня не нужна. Мне нужно что-нибудь поближе. Диван подойдет.

Итак, я сижу дома и ничего не делаю. Диван тоже сидит дома и ничего не делает. Мы с ним пребываем в абсолютной гармонии. Не развязываем международных конфликтов. Осваиваем общее пространство борьбы. Мы – единое целое. Скованы одной цепью. (Хотя нет, почему скованы? Раскованны. Очень даже раскованны).

Иногда я пытаюсь уйти в себя. Заглянуть к себе, так сказать, вовнутрь. Но тут же оттуда убегаю. Там сидит какой-то злой карлик и просит не подсматривать. В общем, он прав. Подсматривать за собой не хорошо. Это негигиенично. К тому же можно простудиться.

Поскольку мир ускользает, а психологические глубины недоступны, я стараюсь думать о хорошем. То есть ни о чем. О тишине. О покое.

Если вы сидите дома и ничего не делаете, у вас неплохие шансы встретиться с покоем. Встретиться с ним лицом к лицу. Почувствовать его плечо. Узнать его на ощупь. Поговорить с ним.

Его дыхание теплое, как летнее море. От него идет пар. Он густой и белый. Вы погружаетесь в туман и перестаете узнавать вещи вокруг себя.

Вам хорошо и тепло, и не хочется никуда уходить. Вы дома, и ничего не делаете. Ускользающий мир остановился и с любопытством вас рассматривает. Он никуда не уйдет без вас. Он согласен вас подождать. Даже если вам в другую сторону.

Женева і сон

З блогу на Kyiv Post

Женева очікувано зустріне вас рекламою банків та годинників - предметів своєї найбільшої гордості. Ця реклама захопить вас, як заручника, одразу після виходу з літака, ще перед паспортним контролем. А захопивши, не відпустить до кінця. Вона нагадуватиме, що саме тут вміють найліпше рахувати чужі гроші та чужий час.

У цьому франкомовному місті ви, можливо, очікували би побачити симптоми французької естетики, з її зовнішньою красою, смаком, бездоганною поверхнею. Однак очікування не справдяться: у Женеві ця естетична культура розпадається, втрачає свою природність та свою простоту. Її сліди ви все ще відчуваєте у фасадах будинків, в одязі, у кав’ярнях, - але це лише сліди, залишки французького шарму, копії без пристрасті і без міри. Зовнішній світ для Женеви та його мешканців – ефемерний, майже нереальний; він цінується набагато менше, ніж внутрішня дисципліна.

Двоє знаменитих мешканців цього міста - Жан Кальвін та Жан-Жак Руссо – увійшли в історію Європи через свою майже маніакальну недовіру до зовнішніх прикрас. Символічні вороги (Руссо як ніхто інший докладе руку до руйнування кальвінізму), ідеологічні антиподи, вони все ж подібні в одному: внутрішня дисципліна для них важливіша за зовнішній світ, етика важливіша за естетику, моральна чистота важливіша за красу.

У наш третій приїзд до цього міста ми оселилися в університетському гуртожитку на вулиці Мірмон. Поруч, на березі Арви розташувався квартал із дивною назвою «Край світу» (Le bout du monde). Далі – район із ще більш дивною назвою «Велике завершення» (La grande fin). Ця особлива географія «краю землі» складно суміщається зі стереотипом про «Швейцарію як центр Європи». Але чим більше я спостерігав за женевцями, тим більше розумів, що вони себе вважають не «центром», а саме «краєм» - мешканцями країни, де закони зовнішньої реальності не діють; на яку війни навколо не мають жодного впливу; над якою ніхто не має влади; де навіть корови розмовляють та обмальовують себе в кольори шоколадних цукерок.

Женеву як феномен, напевно, створив кальвінізм - з його аскезою, суцільним самоконтролем та самообмеженням. Але аскеза породила гроші, а гроші породили банківський капіталізм, який робить місто абсурдно дорогим. Століття аскези призвели до того, що зараз місто радикально неаскетичне. Такий ось парадокс історії.

Так сталося, що моя дворічна донька у Женеві вперше заговорила про сни. Таня, моя дружина, якось сказала їй перед засинанням, що заплющивши очі можна побачити кілька яскравих сновидінь. Очі мала заплющила, але снів не побачила. Про що відразу і повідомила. І відтоді почала дуже перейматися тим, чи бачить вона своїх знайомих тварин із заплющеними очима.

Женева – це місто, яке також шукає своїх снів і своїх мрій. До снів спонукає низький атмосферний тиск і особливий ландшафт: у долині між Альпами та горами Юри ти відчуваєш себе усередині надійно захищеного укриття. Тут можна виспатися до самої осені.

Тут, і тільки тут фантазії релігійних, літературних чи політичних провидців виявляються сильнішими за реальність. Женева завжди була містом революційних конспірацій: у цьому сонному раї всім приходять сни, всі мріють про утопію. Потім сновиди повертаються до своїх країн, аби там здійснити великі чи маленькі революції.

Серед її мешканців був ще один великий сновидець - Хорхе Луїс Борхес. Життя привело його до цього міста ще в юності, 1914 року (Борхесу було 15 років), коли через початок війни родина була вимушена залишитися тут довше, ніж сподівалася. Він мешкатиме на вулиці Фердинанда Ходлера та на Ґранд-рю – тихій вулиці у старому місті, недалеко від собору Святого Петра та Колежа Кальвіна.

Біля будинку на Ґранд-рю 28 – пам’ятна дошка; у ньому зараз архітектурне бюро, поруч – антикварні магазини; один із них має дивну назву «Музей Африки та Азії». У кількох десятках метрів – будинок на Ґранд-рю 40, місце народження Руссо. Борхес і Руссо – теж антиподи; один знаходив щастя в нескінченних бібліотеках, мріях про книгу без кінця, антикварних магазинах і великих парадоксах; інший – в пошуках природної людини, без хитрості і вигадливості. Історія їх досі не примирила; однак їх примирила географія.

Магічний аргентинець повернеться до Женеви наприкінці життя. Тут, за вісім тижнів до смерті, він одружиться з Марією Кодамою, своєю асистенткою, удвічі від нього молодшою. Він уже давно втратив зір, нічого не бачив, окрім образів чи марень, своїх власних чи тих, що літають в атмосфері цього сонного міста. В «Атласі», своїй останній книзі, він напише, що з усіх міст світу та усіх «інтимних батьківщин» Женева йому здається «найбільше придатною для щастя».

Ми йдемо на «Цвинтар королів», шукаємо Борхесову могилу, номер 735. Знаходимо сірий надгробний камінь. Він нагадує англосаксонські чи скандинавські могили; на ньому, поряд із датами життя (1899-1986) та кельтським хрестом вибито надпис староанглійською мовою: And Ne Forhtedоn Na: «І вони не повинні боятися».

Виявляється, Борхес усе життя прагнув не мати страху. За усіма його чудесними історіями, за магічними персонажами, за усією любов’ю до архівів та текстів ховалося це прагнення не боятися.

І справді, страхи у Женеві тануть, як туман над альпійськими вершинами. Це місто створює ілюзію безпеки, воно занурює у теплий сон, де відсутня загроза. Не знаю, чи добре це - жити в ілюзії. Принаймні сюди можна інколи зазирати, аби відчути, що страх - також ефемерний. Як і все в цьому житті.

Ефемерним у цьому місті здається навіть час. Можливо, тому женевці навчилися так добре його рахувати: вони просто перестали бути від нього залежними. Борхес, напевно, це знав – інакше не повернувся би до міста своєї юності майже через сімдесят років.

Місто, де зникає страх, тримає вас як заручників. Тримає і не відпускає.

Демократура

З блогу на Kyiv Post


Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».

Він говорить французькою з івуарійським і водночас з англійським акцентом. Майже через кожні три-чотири слова вставляє «окей».

«Кот-д-Івуар – це велика родина, окей?». «Тут скрізь брати і сестри, тут скрізь – ти сам, окей?»

Війну в своїй країні він сприймає близько до серця. Перериває радіоінтерв’ю, звертається до своїх співвітчизників. Каже, що це тупо – стріляти в один одного.

«Якщо вистрелиш праворуч, вб’єш самого себе, якщо вистрелиш ліворуч – вб’єш самого себе», - так говорить Альфа Блонді.

Слухаючи його, я не розумію причин, чому ми, українці, в слові «Африка» чуємо щось принизливе. Чому над нею ми відчуваємо свою зверхність, і так панічно боїмося нею стати.

Цей страх мені здається ознакою невиправданої пихи. Хоча б тому, що на африканців дуже схожі. Своєю імпульсивністю, своєю емоційністю, своєю ірраціональністю. Своїм прагненням всіх обійняти, а потім всіх розстріляти.

Візьміть демократію. Африканці люблять вставляти епітет «демократичний» в назви своїх республік - від «Народної демократичної республіки Алжир» до «Демократичної республіки Конґо». Але як і для нас, демократія для багатьох африканців – це слово без особливого значення. Його надто багато вживали, аби воно мало ще якесь значення.

На одній з французьких радіостанцій є одна смішна програма. Її ведучий, гуморист Маман,  вдає з себе «президентом-засновником» та «незмінним лідером» міфічної країни «Ґондвани». Не просто країни. «Дуже-дуже демократичної республіки» Ґондвани.

Ця республіка розташована «на південь від будь-якого місця, а також на північ від нього». «Часом вона на заході, часом на сході». «Візьміть будь-яку карту світу, ткніть пальцем будь-де, і на південь від цього місця буде Ґондвана».

«Преса моєї країни дуже-дуже вільна, але тільки тоді, коли вона говорить те, що я хочу», - так каже президент-засновник.

«Наші банки дуже малі для моїх грошей. Тому я зберігаю свої гроші за кордоном». «Наші лікарні дуже малі для мене. Тому я лікуюся за кордоном», – так він пояснює своїм громадянам.

Інколи я думаю, що ми, українці, також є мешканцями цієї «дуже-дуже демократичної республіки Ґондвани».

І що в кожному з нас сидить свій маленький африканський шаман. Він б’є в свій барабан і ні на кого не звертає уваги. Він імпульсивний і ірраціональний. Може бути дуже злим. Може бути дуже добрим. Навіть дуже-дуже добрим і дуже-дуже демократичним. Може всіх обійняти чи всіх розстріляти.

Він, цей африканець усередині нас, вже звик до диктатури у вигляді демократії. До «дуже-дуже демократичної диктатури».

Альфа Блонді, легенда африканського реґґі, називає це «демократурою». Тобто «демократією-диктатурою», дивною сумішшю, незвичним гібридом.

Він не знає, що вона не лише в Африці. Вона – скрізь. «Часом на заході, часом на сході». І у нас, українців, також.

Тепле кіно холодного моря

В одній з ключових сцен фільму «Дуже добрий чоловік» (En ganske snill mann, 2010) Ганса-Петера Моланда головний герой Ульрік збирається вбити чоловіка, через якого він провів 12 років у в’язниці. Він приходить увечері до його квартири наводить на нього пістолет та збирається натиснути на курок.

Жертву рятує лише поява його маленького сина та дружини – яка, цілком спонтанно, ангелічно, незрозуміло, пропонує Ульріку, цьому великому страшному чоловікові з пістолетом… випити чаю. Сцена майже нереальна: Ульрік тримає під прицілом наляканого чоловіка, в квартиру входить дружина та маленький син, вони бачать весь цей жах, вони не розуміють, що відбувається, і жінка… пропонує Ульріку випити чаю.

Колишній в’язень уже не зможе вбити свою жертву на очах у дитини: він не здійснює помсти, він знищує себе в очах своїх кримінальних друзів, він готовий до самогубства – лише тому, що в останній момент виявився готовим на милосердя.

Події, які привели Ульріка до квартири його жертви, є ніби ланцюгом обставин, колом неуникних причин та наслідків, які не дуже від нього залежали: помста – покарання – вихід з в’язниці – пошуки нового життя – невдача – нова помста. Здається, що з цього проклятого кола немає виходу: нове вбивство поверне його назад до в’язниці, і так до нескінченності.

Це коло жорстокості обриває просто запрошення випити чаю. Жест людяності посеред світу жорстокості, острів теплоти в холодному морі.

Коли я ще і ще раз у своїй уяві прокручую цю сцену, я думаю про те, що людське життя найбільш дивовижне тоді, коли речі, що здавалися неуникними, усе-таки не відбуваються.

Про що говорять мультфільми

За сюжетом кількох найпопулярніших радянських мультфільмів, добрі та безвинні тваринки (Кіт Леопольд чи, скажімо, Заєць з «Ну, погоди!») протистоять своїм злим та аморальним антиподам (двом мишам чи знаменитому Вовку).

Ці добрі та безвинні тваринки є втіленнями ідеалу homo sovieticus: «інтелігентні», «культурні», моральні та доброзичливі істоти, які могли би бути талісманом радянського міфу про «мир во всем мире».

Їхні суперники, натомість, ніби уособлюють «асоціальні елементи», які мають проблеми зі службами охорони правопорядку та могли би бути культурними героями "радіо-шансон".

Знову ж, за сюжетом цих мультфільмів, homo sovieticus веде постійну війну з «асоціальними елементами» (за ініціативи останніх) і неодмінно перемагає. Причому перемагає не завдяки своїм чеснотам, своїй хитрості чи підтримці широких мас населення - а просто через постійний збіг обставин. І навіть через якусь приречену безпорадність своїх супротивників. Вовк із «Ну, погоди!» то стає жертвою кота-мага, то переходить дорогу сильнішим від нього звірям, то впадає в халепу на будівельному майданчику, то чомусь опиняється на цирковому манежі в ролі акробата і т.д.

Найцікавіше, що до цих бід інтелігентний та культурний homo sovieticus не має жодного стосунку, все ніби відбувається саме собою. Так, ніби ці «погані тваринки», супротивники радянської людини – це якесь непорозуміння. Вони самі собі створюють проблеми, самі впадають в неприємні ситуації, самі себе знищують. Аби в наступній серії повернутися для нової показової битви.

У цьому велика відмінність радянських мультфільмів від мультфільмів американських. Візьміть «Тома і Джері»: тут теж ніби йде боротьба між «доброю» та «злою» тваринкою, і ніби теж «добра» завжди перемагає. Але на відміну від радянської фабули, «злим» є істеблішмент, великий, сильний і трохи тупуватий кіт, який є володарем території; добрим – маленьке мишеня, яке бореться за виживання, як звичайний «простий американець». Доброю є не система, а маленький індивід, який їй протистоїть.

Втім, у радянських мультфільмах не все так просто. І знаменитий Вовк знає це краще за всіх, щоразу закінчуючи своє чергове фіаско знаменитим попередженням: «Ну, погоди!». Він ніби говорить: не поспішай, наш час ще настане.

І його час настав. Є щось символічне в тому, що Янукович, у далекому 2004-му, назвав Ющенка «котом Леопольдом». Чим, очевидно, зідентифікував себе з мишами зі знаменитого мультфільму.

Парадокс у тому, що ніби-то безвинні радянські мультфільми, свідомо чи несвідомо, створювали у своєї публіки чіткий хід думок: homo sovіeticus’у ніщо насправді не загрожує, треба бути чемним, культурним та інтелігентним, і тоді жодні блатні елементи нам не страшні, бо вони знищать себе самі. Це, як виявилось, було ілюзією епохи пізнього соціалізму, адже злі тваринки невдовзі взяли реванш. І, можливо, найважливішим наслідком падіння Радянського Союзу було те, що миші знищили Кота Леопольда, а Вовк таки з’їв зайчика. 

Мене, звісно, ця перемога вовків та мишей трохи засмучує. Хоч я не певен, що влада зайчиків та котиків могла тривати вічно.

Але я водночас думаю над тим, що мультяшні герої, зрештою, так і залишаються мультяшними героями. Навіть якщо вони вистрибнули з екранів телевізора і зайняли свої місця в великих владних будинках.