Дружба: дві історії

Колонка на KORYDOR

Уночі 11 червня 1876 року Ґюстав Флобер повертається з Ноана, маленького містечка у центрі Франції. 10 червня тут ховають баронесу Дюдеван, відому публіці під чоловічим іменем «Жорж Санд». 

Під час церемонії падає сильний дощ. Сам Ґюстав не тримає себе в руках. Він плаче, цілуючи онуку померлої, Аврору; він плаче, коли повз нього проносять труну. На церемонії «голосили всі, але я – найбільше». Додому він повертається «вщент зруйнованим». 

Від 1869-го для Ґюстава почалася смуга втрат. Старіння, яке забирає друзів, не даючи нікого навзамін. Сент-Бев, Жюль де Ґонкур, Теофіль Ґотьє, кілька друзів дитинства. «Моє серце стає некрополем», «порожнеча розростається». 

«Земля стає пустелею», la terre se dépeuple.

Читати далі >>>

Море як філософія

Колонка на Historians.in.ua

У 1860 році знаменитий французький історик Жуль Мішле пише книгу під назвою «Море», La mer. Її остання частина називається «Відродження морем», La renaissance par la mer.

У ній він доводить, що людська природа потребує рекреації. Що в житті індивідів і цілих суспільств потрібні «відродження», і що ніщо у цій справі так не допоможе, як вода. Особливо морська вода.

«Жити на землі – це спокій; жити на морі – це боротьба», - пише Мішле. «Боротьба, що оживляє того, хто може її витримати».

Читати далі >>>

Казанова, ввічливість і Жан-Жак Руссо

Колонка на KORYDOR

Улітку 1755 року молодий італієць на ім’я Джакомо Казанова потрапляє до венеційської в’язниці. Під час арешту він повільно вдягається в святковий костюм та бере з собою найкращого капелюха. У в’язниці він проведе майже рік, у компанії щурів та мишей; втече восени 1756-го, зробивши діру в стелі та через дах продершись до палацу герцоґа. Костюм його врятує: охоронець прийме втікача за аристократа, що випадково заблукав.

Цього сина акторів, лібертина і майбутнього письменника ув’язнюють через непошану до церкви та зберігання «заборонених книг»: кількох філософських трактатів, книг з магії, еротичного роману та книжки Аретіно про сексуальні позиції. Він, Джакомо, живе в епоху, коли порнографічні романи та філософські трактати вважаються однаково небезпечними. В епоху, коли підозру однаково викликають і оголене тіло, і оголений розум.

Читати далі >>>

Німе кіно

Колонка на Historians.in.ua

На початку 1930-х років, у Парижі, один румунський емігрант пише кілька текстів про німе кіно. У них він припускає, що кінематограф є мистецтвом безсловесним, мистецтвом чистого погляду, мовчанки та німоти, а тому справжнє кіно – це територія повної тиші.

Цього емігранта звати Бенжамен Фондан; він румунський поет та філософ із єврейськими коріннями. Прибув до Парижа у 1923-му, дружив із дада, сюрреалістами, Антоненом Арто, Львом Шестовим та Емілем Сьораном. Він писав вірші, театральні п’єси, філософські статті, естетичні трактати, кінопоеми та кіносценарії.

А ще він знімав кіно. Фільми, які давали можливість поглянути на світ «під різними видами тиші»; які робили реальність такою, ніби її «зміцнила таємниця». Німе кіно.

Пристрастю його молодості була поезія; пристрастю його зрілого життя – філософія. Про нього залишить блискучий есей та зворушливе інтерв’ю Еміль Сьоран. Під час французької еміграції киянина Льва Шестова він став одним із його найкращих друзів. Фондан напише книгу «Зустрічі з Львом Шестовим», яка стала унікальним документом мислення творця «Апофеозу безґрунтя». Мислення чоловіка, який не прагнув мати ґрунт і основу; який у них бачив радше ілюзію, ніж опору.

Як і Шестов, Фондан бачитиме своє головне призначення в боротьбі проти очевидностей. Зокрема, тих, які надає мова, - сила, яка часто роз’єднує, а не об’єднує.

***

Його тексти про німе кіно могли би бути чудовою передмовою до The Artist – одного з найцікавіших фільмів минулого року. Фільм режисера Мішеля Хазанавічуса, який отримав п’ять «Оскарів», приз за кращу чоловічу роль у Каннах та безліч інших нагород. Зворушлива стилізація під німе кіно 1920-х років, чиєю мовою є міміка, рух тіл, танець та музика. Кіно, яке всерйоз приймає те припущення, що навіть якби нас позбавили мови, ми би не втратили би один одного.

The Artist – це також кіно про те, як умирав німий кінематограф; як звук поволі втручався, немов інфекція, у виразові засоби, звичні для попередньої епохи. Про коротку війну між звуком та тишею: війну, яка мала і своїх поранених, і своїх жертв. І тих, хто оголосив капітуляцію. 

Його головний герой, колись знаменитий актор німого кіно, втративши свою славу та побувши на межі життя і смерті, визнає свою поразку і стає на бік супротивника. На бік звуку.

***

Але вісімдесят років тому, коли Бенжамен Фондан писав свої короткі тексти, він збирався тримати оборону. Він відчував себе одним із останніх захисників колись великого жанру німого кінематографу. Кіно, писав він, має «створити досконалу мімічну мову, яку людина занедбала від часів своєї передісторії»; його призначення - винайти «новий виразовий засіб, який не лише замінить мовлення, але й принагідно призведе його до капітуляції, підкреслить його пустоти».

Фондан визнавав, що битву програно, але не збирався складати зброї. Він вимагає від глядача «хоча би мінімуму сновидіння» та «необхідного заніміння», потрібного для того, аби знищити зовнішні декорації, привнесені звуком та діалогом; аби дати простір для реальності образу, тіла, руху та сну.

Фондан сам знімає кіно; його кілька аванґардних стрічок зроблено з цим партизанським максималізмом. Їхній ідеал - бути абсолютно безсловесним; бути навіть позбавленим реплік, які глядачі бачать на екрані. Навіть позбавленим музики. Все має розчинитися в тиші та образі.

***

У The Artist, попри його позірну німоту, звук нікуди не зникає. Від самого початку він присутній як музика, зовнішній декор для руху образів, паралельний світ, який долучається до візуального, створюючи досконале відчуття того, що саме кіно є паралельним світом, світом ілюзії.  

Згодом звук стає елементом самого сюжету: спочатку він повертається як звучання речей – як стук склянки об стіл чи гудіння машин на вулиці. А згодом - як дихання. Після фінального танцю, який танцюють обидва герої: як звук їхнього симетричного руху легень, звучання повітря – цього найпершого симптому життя.

Слова з’являються пізніше. У них, зрештою, і немає потреби.

***

Під час нацистської окупації Парижа Бенжамен Фондан веде себе підкреслено необережно. Не ховається, не шукає альтернативних квартир, часто буває на вулиці. Дехто скаже, що цей румунський єврей з франкомовними книжками навмисно шукає арешту.

Його заарештують, коли війна вже добігала кінця. Відправлять у Дрансі – нацистський концтабір, розташований на північ від Парижа - разом із його сестрою Ліною. Коли Сьоран та кілька інших друзів займуться його порятунком, їм вдасться довести нацистам, що у Парижі у Фондана залишилася «арійська» дружина. Фондан дістане дозвіл на звільнення; Ліна отримає відмову. Залишати табір без сестри він відмовиться. Він загине в Освенцимі в 1944-му, за сім місяців до кінця війни.

Бути разом із сестрою для нього виявилося важливішим, ніж врятувати своє життя. Важливішим, ніж бути з коханою дружиною.

Ми ніколи не дізнаємося, що він у цей момент відчував. Жах, відчай, спокій чи радість. Він не залишив про це слів. Слів у нього про це не залишилося.

Так, ніби його власне життя перетворилося на німе кіно. На ту довершеність, одночасно прекрасну і страшну, якої він прагнув: тиша, якій не перешкоджають ані діалоги, ані музичний супровід. Кіно, яке має «скасувати будь-яку мову, будь-яку логіку, на якій тримається мова, і будь-яку концепцію людської природи, на якій тримається логіка». - Мистецтво життя без звуків і без слів. Можливо, навіть без руху. І навіть без образів.

Мистецтво тиші, в якій і життя, і смерть однаково знаходять притулок.

Життя

Колись, у великому блискучому потязі, що їде на північ, ти раптом уперше знайомишся зі своїм життям.

Воно приходить до тебе з непокритою головою, можливо із застудженим голосом, у темних окулярах, в дешевих кедах чи рваних холодних кросівках, хоча на дворі зима.

Ти жив довго, можливо надто довго, але з ним знайомишся вперше. Своє життя ти бачиш перед собою як чужинця, що на тебе несхожий. Він стоїть перед тобою і питає в тебе поради. Чи намагається тобі щось продати. Чи просить гроші на їжу чи на цигарки.

Ти кажеш йому – відчепися. Потім. Я зайнятий.

Він іде геть.

Згодом ти зустрічаєш його безліч разів. Щоразу думаєш, що ти надто зайнятий. Надто зайнятий для свого життя.

Потім наступає час, коли він уже не приходить.

Ти починаєш скрізь його шукати. В магазинах, на бульварах, у чужих квартирах та далеких країнах. У вечірніх горизонтах. У нічній порожнечі.

Виходиш у поле і починаєш кричати. Починаєш його гукати, як божевільний. Де воно, твоє життя? Де ти його загубив? Що ти зробив не так?

Тільки згодом ти розумієш, що воно завжди було поруч. Що треба було просто відчути тепло його дихання. Звук від його кроків. Запах його поту.

Що воно – твоя єдина надія і твоя єдина цінність. Що в твоєму житті нічого більше немає - окрім нього.

Що за весь цей час ти нічого не втратив, хоч і нічого не здобув. Що твоє життя завжди буде тобі вірним. Що воно не відступиться і не зрадить тебе.

Не відчепиться. Навіть коли ти зайнятий.

Навіть коли ти відключив телефон.

Навіть коли ти втратив останню надію. «Чувак», - запитає  воно, - «це не ти загубив?». Запитає, протягуючи тобі руку і повертаючи цю нікчемну ілюзію, завдяки якій ти ще тримаєшся на цьому світі.

Воно також скаже тобі по секрету, що надія ніколи не буває останньою.

Твоє життя тебе любить, попри всі твої дурощі. Попри те, що ти на це не заслуговуєш. Попри те, що ти, відверто кажучи, тупе трусло.

Воно все одно тебе любить.

У тебе воно одне. У нього ти один.

Невидимий Флобер

Стаття на сайті ЛітАкцент

Одного темного січневого вечора 1844 року сільською нормандською дорогою рухається двомісний кабріолет. У ньому двоє молодих людей. Одного звати Ґюстав; він тримає віжки. Поруч сидить його брат із дивним для Франції іменем Ахілл.

Ґюстав потім зізнається, що в цю ніч молодого місяця було неймовірно темно: він не бачить майже нічого, навіть вух свого коня. Небо чорне та безмісячне; світло далекого заїзного двору є єдиним орієнтиром. Поруч виринає великий віз із масивним ліхтарем. Ці єдині в усьому просторі джерела світла – від заїзного двору та від несподіваного возу – віддалялися один до одного, як дві далекі планети. І раптом з’явилося третє, потужніше, ефемерніше і водночас реальніше: у свідомості Ґюстава немовби щось вибухає. Він випускає поводи і падає. Він не рухається і схожий на людину на порозі смерті. Чи навіть за її порогом.

Лікарі потім скажуть, що у цього двадцятидворічного молодого чоловіка стався інсульт, «congestion au cerveau», немов «приступ апоплексії в мініатюрі». Напади повторювалися: протягом наступних двох тижнів їх було цілих чотири. Далі вони приходили з різною регулярністю: конвульсії, стискання рук, блювота, піна на губах, галюцинації. Цієї хвороби Ґюстав уже ніколи не позбудеться.

Двадцять два роки після тієї події він пояснюватиме свої відчуття під час цих нападів:

«Спочатку невизначений страх, непевна тривога, болісне відчуття очікування – ніби як перед поетичним натхненням, коли ми відчуваємо, що «щось має відбутися». Потім, одразу, «немов блискавка» - «миттєвий наплив чи радше миттєве вторгнення пам’яті», адже «галюцинація, власне кажучи, не є нічим іншим, як пам’яттю», «хворобою пам’яті, вивільненням того, що вона приховує».

І нарешті – потоки образів, сюрреалістичні (скажуть менше ніж за століття), демонічні (сказали би менше ніж за століття перед тим), неймовірне психічне кровопускання:

«Ви відчуваєте, ніби з вас виливаються образи, як потоки крові. Вам здається, що все, що міститься у вашій голові, одночасно вибухає, немовби тисяча частинок феєрверку, і у вас просто бракує часу роздивитися ці внутрішні образи, які несамовито перед вами пропливають. А в інших ситуаціях все починається з одним-єдиним образом, який збільшується, розгортається та нарешті покриває об’єктивну реальність».

Читати всю статтю на сайті ЛітАкцент

Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час

Книжку історика філософії, есеїста і перекладача Володимира Єрмоленка присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – одного з найупливовіших філософів ХХ століття. В центрі авторової уваги – засадничі топоси Беньямінового мислення, зокрема образи оповідача, фланера та колекціонера, теми міського простору та його трансформацій, феномени пам’яті й апокаліптичного очікування, поняття аури та аналогії. Водночас життя та ідеї Беньяміна постають як певна призма, що крізь неї дослідник намагається робити «фотознімки» епохи, насамперед німецької та французької гуманістики, літератури та мистецтва, загалом інтелектуального побуту 1920-х –1930-х років. Поруч із Беньяміном на цих «фотознімках» з’являються інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер, Шолєм і Деблін, що їх усіх пов’язує між собою головна тема книжки: драматичне та парадоксальне переплетення сучасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері першої половини XX століття та зумовлений цим феномен «антимодерного модерну». Книжку щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб і світлинами паризького фотографа Ежена Атже, що правлять за свого роду візуальний код Беньямінової філософії.

Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті