Нічне бачення

У великих європейських містах ніч відкриває те, що ховає день.

Вона відкриває бідність чи бездомність: усі ці люди, які вдень просять гроші чи їжу, вночі залишаються єдиними мешканцями вулиць.

Вони шукають теплі каналізаційні ґрати чи люки, порожні лави, підземні переходи та сходи у великих будинках.

Вони ховаються у дешевих наметах, під товстими ковдрами – десятки тіл, розкиданих прямо на тротуарах, як загиблі на полі бою.

Вранці їх можна ще застати: вони прокидаються пізно, бо давно розучилися підлаштовувати своє життя до ритму сонця.

Їх, цих загиблих, ліпше видно вночі. Ніби темрява дозволяє ліпше бачити. Ніби вона стає іншим, справжнім світлом.

Дім і подорож

Будь-яке помешкання може набриднути. - Будь-яке, напевно, окрім власного дому. 

Набридає все, що перестає нести із собою нові речі. І лише від свого дому ми зазвичай не вимагаємо нічого нового.

Дім – це притулок від нового, від його неочікуваності та брутальності, від його чарівності та жорстокості, від його революційності та контр-революційності. Дім – це червона книга для звичних нам речей, які ризикують бути знищеними.

Я належу до тих, хто любить подорожувати, хто любить вокзали, готелі, аеропорти та автозаправки на великих дорогах. Я думаю навіть, що готельні кімнати створено для короткочасної любові – а тому все тут має бути стерильне, чисте, позбавлене пам’яті про попередніх мешканців, про їхні тіла та звички, про їхні запахи та хвороби. Це чистий аркуш, який після нашого від’їзду повертається до самого себе, із нульовим ступенем минулого.

Але наш дім, на відміну від готельних кімнат, не може бути простором без минулого. Його оточують спогади: мої, моєї родини, моїх батьків чи навіть чужих мені людей. Можливо, тому додому хочеться тягти старі речі, речі з пам’яттю, нестерильні і непродезінфіковані.

Ті, хто нас створив, добре вигадали, наділивши любов’ю до подорожей і до переміщень. Для читання чи музики я особисто завжди потребую руху, вагонів метро, вокзалів чи великих доріг. Ніби зміни у свідомості потребують змін тілесних та просторових.

Натомість удома я оточую себе речами, які не несуть нової інформації. Вони знають, що не мусять мене дивувати. Вони не пропонують нічого нового, вони просто дорослішають разом зі мною.

Дім – це місце минулого, а не майбутнього. Минулого, в яке ми кожен день можемо повертатися, бо тільки так можна мріяти про те, що нічого не змінюється, що ми не старіємо, що смерть наступить нескоро, і що завтра буде так само добре, як і сьогодні. 

Мова обличчя

Часто бачу на французьких вулицях обличчя, ніби скопійовані з портретів 16-го чи 17-го століття. - Інший одяг, інші зачіски, інші прикраси, але риси ті самі.

Пам'ятаю, роздивлявся портрети українських гетьманів і подумав, що люди з цими обличчями все ще ходять нашими вулицями.

І що це дивна риса великих спільнот: зберігати свої обличчя, попри війни, асиміляції, зміни влади та ідеологій, навіть зміни "внутрішнього світу".

Кажуть, що зовнішність оманлива; але я часто переконуюся, що якимось дивним чином обличчя є дзеркалами людської психіки. Вони пропонують нам знаки, які часто можна розшифрувати.

Я бачу круглі обличчя добродушних людей, які не мають гострих кутів і не несуть ніяких загроз.

Або скульптурно досконалі та відшліфовані обличчя західноєвропейських чоловіків, чиї чіткі лінії є відображенням ліній їхніх думок.

Я бачу сором’язливих чи невпевнених у собі людей, чиї обличчя їх одразу видають, якимось невловимим виразом збентеження.

Я бачу жорстких людей, із тонкими губами та вузькими очима, і знаю, що їх треба остерігатися. Я бачу жартунів із зморшками біля очей та губ, і думаю, що з ними буде весело.

Я бачу дітей із дорослими обличчями, і думаю, що вони можуть стати мудрецями або божевільними. Я бачу дорослих із дитячими обличчями, і мені здається, що вони досі хочуть залишатися дітьми. 

У ці моменти я думаю про те, що якщо обличчя говорять, значить їм досі є що сказати.

А також - що наші обличчя є єдиними нашими повідомленнями, які ми майже не здатні контролювати.

Можливо, вони будуть єдиними листами, з якими ми після смерті стоятимемо десь там нагорі, очікуючи на кару чи милосердя.

Про душ(у)

У моєму житті є речі, від яких я ніколи не відмовлюся. Я знаю, що вони завжди будуть зі мною, фізично чи метафізично. – Наприклад, моя родина. Чи музика. Чи бажання жити в передмісті.

Серед цих речей є душові кабіни. Моя любов до них специфічна. Можливо, вона пов’язана з тим, що я ніколи не мав їх у себе вдома.

У моєму житті душ завжди був пов’язаний із подорожами. Він з’являвся під час моїх переміщень – у гуртожитках, на вокзалах, у готелях, на базах відпочинку. Він був символом руху.

Душові є головним елементом студентських кімнат, дешевих хостелів чи готельних номерів. Їхні невидимі конструктори знають, що тут з’являються люди, які пересуваються та змінюють місце. Вони не можуть собі дозволити лягти та прийняти ванну. Їхні тіла цього не витримають. Із водою вони мають зустрітися стоячи.

В усіх моїх рідних помешканнях я ніколи не мав цієї душевно-душової насолоди. Скрізь були ванни – звісно, із душем, але бажання прийняти душ стоячи стикалися з незручностями. Вода розплескувалася на підлогу, приходили розлючені сусіди, казали, що я їх заливаю, я відповідав, що це вони заливають, що я заливаю – і т.д. Окрім того ванна як об’єкт вимагає горизонтальної позиції тіла. Тут нічого не поробиш. Так замислили архітектори. Так замислила природа.

Але коли я подорожую, ванни мене оминають. Мої вічні супутники – душові кабіни, із струменем води прямо над головою. Вони дають відчуття невагомості та руху. Вони не вимагають ритуалу. Вони майже не вимагають часу. Я не змінюю своєї позиції тіла, не змінюю свого місця в просторі. Просто стою, а згори ллється вода. Нічого не змінилося, просто згори ллється вода. Я не вдома. І це також може бути щастям.

Можливо, через те, що я риба за гороскопом, для мене зустріч із водою невіддільна від руху: або плавання, або дощ, або душ.

Схожість двох останніх слів мене завжди заворожувала. Я навіть перейменовував свої готельні душові кабіни на дощові кабіни. Це єдиний дощ, чию температуру я міг визначати сам. Тому часом максимально наближаю її до природної – тієї, що є насправді, із неба.

Але проблема ось у чому: думки про безсмертя душі, які часом просяться до моєї голови, відвідують мене саме у душових кабінах.

Можливо, саме в душі я і залишаюсь сам на сам зі своєю душею. Пара густа, тіла не видно, залишається тільки вона.

Вона розповідає про свої пригоди, минулі та майбутні. Вона каже, що безсмертна, і я їй вірю. Бо в такі моменти вона особливо переконлива.

До того ж, я риба, а риби вірять в безсмертя душ. Так само як і в безсмертя дощів та вічних душових кабін.

Ахілес і маленька черепашка

Грецький філософ Зенон якось пожартував, що Ахілес ніколи не наздожене черепаху.

Бо щоразу, як він просунеться уперед на метр, черепаха просунеться на сантиметр далі від нього; як Ахілес просунеться на сантиметр, черепаха – на міліметр далі – і так до нескінченності.

Але інколи все стається навпаки, і дійові особи міняються місцями. Тоді маленька черепашка здатна наздогнати Ахілеса. Чи принаймні змусити його зачекати.

Якось ми з моєю дружиною Танею та моєю маленькою донькою Дариною відпочивали на березі озера. Донці було майже півроку, і вона ще не вміла повзати.

Коли дружина на деякий час відійшла, аби купити кілька речей, мала сприйняла це спершу спокійно.

Збентежилася тільки тоді, коли мама була вже далеко.

Саме тоді моя донька зібрала всі свої сили докупи і проповзла свої перші пів метра. Вона не плакала, не нервувала, вона просто щосили повзла до своєї мами.

Це раптом стало сенсом її життя.

Я збирався погукати дружину, але вона сама щось відчула і обернулася. Повернулася до Дарини, взяла її на руки та заспокоїла.

А я подумав, що в цьому житті може бути все. І інколи маленькі черепашки здатні наздогнати Ахілеса.

Локальна досконалість

Дон Риґоберто, герой роману «Похвальне слово для мачухи» Маріо Варґаса Льйоси, здійснив для себе одне важливе відкриття. Одного дня він полишив юнацькі мрії про перетворення світу та побудову нової людини. Він вирішив шукати не абсолютної, а локальної досконалості.

«Якщо ідеальна досконалість і можлива», - мислив тепер він, - «то лише для окремої особистості». Крім того, вона має бути «строго відділена у просторі (чистоплотність, приміром, чи секс) і в часі (і тому, і іншому треба приділяти час перед сном)».

Дон Риґоберто вигадує собі ритуал: щовечора він присвячує цілу годину доглядові за своїм тілом: ретельно чистить зуби, висмикує волосини з вух та носа, змащує шкіру обличчя, очищує шлунок. Потім займається коханням зі своєю дружиною. Так він веде війну зі своїм власним старінням.

Ритуал та повторення вносять порядок у його життя: якщо хоча би годину на день людина присвячує ретельному виконанню однієї і тієї самої приємної справи, вона має шанс на досягнення досконалості в окремо взятому часі та просторі.

Люди скінченні, а тому їх супроводжує страх смерті, трагедія старіння та сум від  нереалізованих мрій. Але небезпека може сама запропонувати протиотруту: у світі, де все зникає і на все бракує часу, джерелом задоволення можуть бути маленькі речі, що регулярно повторюються: щоденні ритуали, згубні звички, повторювані маршрути – вся ця приємна інерція життя.

Приклад тут можуть подати діти. Дитинство – це пора постійного знаходження нових відчуттів та емоцій, нових об’єктів і нових захоплень. (Півтора століття тому Бодлер  назвав дитину постійно «п’яною», адже вона постійно бачить речі у новому світлі).

Однак цю пристрасть балансує інша: прагнення повернення знайомих речей. Дитина щодня відкриває для себе нові речі – а тому любить старі іграшки.  Вона нехтує історією – а тому любить робити якісь речі в один і той самий час. У її житті щогодини трапляються неймовірні історії – а тому вона любить слухати одні й ті самі казки.

Така ритуальність дій може стати доброю альтернативою в житті, де кожен момент є ще одним кроком від народження до смерті. Повторення приємних речей – це шанс на свій власний штучний рай.

Так ніби щодня виходиш до свого особливого дзенського саду, в якому немає старіння. І раптом, у безнадійній війні проти смерті, на якийсь час відчуваєш себе переможцем.  

Книги та їхні тіла

http://ut.net.ua/column/231/0/82/

Про одного середньовічного багатія початку XIII століття розповідають, що він продав свій будинок, аби замовити собі копії біблійних книг. Чотири Євангелія in quarto коштують йому 15 ліврів – тобто лише вп’ятеро менше середньої вартості тогочасного будинку.

У Середньовіччі книги були дефіцитом і ознакою розкоші: аби отримати собі власну копію Біблії, людина мала замовити послуги писаря й художника (його робота могла тривати кілька років), викласти чималі гроші за пергамент, чорнила, фарби, шкіряний перепліт та коштовні прикраси.

Попри те, що багато століть тому книги були просто дорогою розкішшю, рідкісними їх робили не лише вартість виробництва. Книг було мало, бо саме вживання цього слова в множині видавалося неочевидним. Люди християнського середньовіччя вірили, що справжньою книгою є тільки Книга, себто Біблія; решта ж – другорядні коментарі, передвістя чи практичні поради для виживання.

Можливо, народження «сучасної», або «модерної» людини відбулося тоді, коли змінився спосіб читання і ставлення до книг. Коли книги почали природно існувати у множині, конкуруючи одна з одною та стверджуючи власне право на відкриття невідомої території реальності. Коли конкуренцію до культових книг, які читають сотні разів, почали складати ті, що їх читають один раз, аби по закінченні перейти до іншої.

Наприкінці XVIII століття літературою споживання стали романи. За останні десять років століття в Німеччині їх з’явилося стільки ж, скільки за попередні п’ятдесят. 

Письменник поступово ставав модною фігурою – а надто письменник, який багато та швидко пише. Про деяких із них жартують, що вони пишуть швидше, ніж можуть читати – а тому читають не все, що написали. 

«Сповідь» Руссо та «Вертер» Ґете були тоді посередниками поміж епохами. Вони були найуспішнішими продуктами початку епохи споживання книг. Але водночас любов публіки робила із них нові культові і майже сакральні книги. В епоху книжкового споживання залишаються тексти, які читають сотні разів: їх наслідують, під них мімікрують, їх перечитують, відповідно до них будують власні життєві історії.

Популярність роману провокує важливий поворот в історії книги. Роман не витісняє ідею культової, єдиної книги – але натомість дає індивідові можливість вибирати свою власну культову книгу. У самого Вертера під час його самогубства на столі знаходять відкритою «Емілію Галотті» Лессінґа. У Росії після прочитання Бальзака з’являються малі спільноти, члени яких грають ролі персонажів «Людської комедії». У Швейцарії бюргери колекціонують видання Руссо та виховують своїх дітей за правилами його «Еміля».

«Світ було створено, аби він завершився прекрасною Книгою», - напише наприкінці ХІХ століття французький поет Стефан Маларме. Ця фраза була знаком того, як змінився той самий світ, чиїм мешканцем Маларме себе відчував, і як змінився образ Книги, якої він прагнув. Книга в уяві цього символістського поета була не початком, а кінцем, не альфою, а омегою історії.

Але епоха Маларме не здійснила його мрії: замість прекрасної Книги людина опинилося поміж океану прекрасних (і не дуже) книг, у різних обкладинках, з різними запахами, з різними шрифтами, написаних різними мовами. І головне – книг, чиї ідеї як правило були несумісними з ідеями інших книг, написаних іншими людьми.

На початку ХХ столітті образ письменника, філософа чи історика майже неуникно пов’язаний із образом бібліотеки. На початку 1930-х, розбираючи свою бібліотеку після чергового переїзду, німецький філософ Вальтер Беньямін напише есей «Розпаковуючи власну бібліотеку» - маленький текст про пристрасть колекціонування книжок. Кількома роками пізніше французький історик Фернан Бродель винайматиме в Ріо-де-Жанейро двокімнатну квартиру: одну кімнату для себе та іншу – для своїх конспектів та записів.

Ще на початку цієї бібліотечної пристрасті Флобер напише «Бувара та Пекюше», знамениту пародію на світ прив’язаних до книжок людей, які розчиняються в нескінченному світі текстів, ґравюр, товстих корінців і запахів старих манускриптів.

Як маленькі равлики з великим вантажем на спині, тогочасні інтелектуали носять за собою книжки, якими володіють, і майже розчиняються в цьому дуже матеріальному та тілесному світі думок, емоцій, персонажів та поетичних рядків. У міжвоєнний, а надто у повоєнний час відродиться любов до цитати: гачка, закинутого по той бік історії, до іншої людини та іншої книги. Кожен вибудовує власний пантеон книжок – і 

кожна з цих книжок має своє тіло та свою історію.

Пізніше Борхес, цей любитель бібліотек та антикварних магазинів, вигадає свою знамениту фантазію про книгу, яка не має кінця. У цієї книги нескінченна кількість сторінок, і ви в будь-який час можете знайти історію, з якою ще незнайомі. В епоху звичності матеріальних книг, це була нахабна думка: вона пропонувала уявити неуявне і помислити абсурдне.

Нині, з появою кишенькових електронних книг, кіндлів, ірідерів і т.д. ця фантазія майже стала реальністю. Сьогоднішня людина може взяти свою бібліотеку в метро і сісти з нею в літак. Їй не потрібно винаймати окремі кімнати, аби знайти помешкання для текстів, які супроводжуватимуть її життя.

Як і більшість старомодних людей, ще довго звикатиму до цієї зміни. Безтілесні книги для мене так само незвичні, як і безтілесні люди. І напевно, ані кіндл, ані ірідер не фігуруватимуть серед тих кількох книжок, які я би взяв із собою на безлюдний острів.

Вони точно не витримають конкуренції з якимось старим романом – хоча б навіть із вічним «Робінзоном Крузо», у знайомій обкладинці та впізнаваним тілом.