Женева і сон

З блогу на Kyiv Post

Женева очікувано зустріне вас рекламою банків та годинників - предметів своєї найбільшої гордості. Ця реклама захопить вас, як заручника, одразу після виходу з літака, ще перед паспортним контролем. А захопивши, не відпустить до кінця. Вона нагадуватиме, що саме тут вміють найліпше рахувати чужі гроші та чужий час.

У цьому франкомовному місті ви, можливо, очікували би побачити симптоми французької естетики, з її зовнішньою красою, смаком, бездоганною поверхнею. Однак очікування не справдяться: у Женеві ця естетична культура розпадається, втрачає свою природність та свою простоту. Її сліди ви все ще відчуваєте у фасадах будинків, в одязі, у кав’ярнях, - але це лише сліди, залишки французького шарму, копії без пристрасті і без міри. Зовнішній світ для Женеви та його мешканців – ефемерний, майже нереальний; він цінується набагато менше, ніж внутрішня дисципліна.

Двоє знаменитих мешканців цього міста - Жан Кальвін та Жан-Жак Руссо – увійшли в історію Європи через свою майже маніакальну недовіру до зовнішніх прикрас. Символічні вороги (Руссо як ніхто інший докладе руку до руйнування кальвінізму), ідеологічні антиподи, вони все ж подібні в одному: внутрішня дисципліна для них важливіша за зовнішній світ, етика важливіша за естетику, моральна чистота важливіша за красу.

У наш третій приїзд до цього міста ми оселилися в університетському гуртожитку на вулиці Мірмон. Поруч, на березі Арви розташувався квартал із дивною назвою «Край світу» (Le bout du monde). Далі – район із ще більш дивною назвою «Велике завершення» (La grande fin). Ця особлива географія «краю землі» складно суміщається зі стереотипом про «Швейцарію як центр Європи». Але чим більше я спостерігав за женевцями, тим більше розумів, що вони себе вважають не «центром», а саме «краєм» - мешканцями країни, де закони зовнішньої реальності не діють; на яку війни навколо не мають жодного впливу; над якою ніхто не має влади; де навіть корови розмовляють та обмальовують себе в кольори шоколадних цукерок.

Женеву як феномен, напевно, створив кальвінізм - з його аскезою, суцільним самоконтролем та самообмеженням. Але аскеза породила гроші, а гроші породили банківський капіталізм, який робить місто абсурдно дорогим. Століття аскези призвели до того, що зараз місто радикально неаскетичне. Такий ось парадокс історії.

Так сталося, що моя дворічна донька у Женеві вперше заговорила про сни. Таня, моя дружина, якось сказала їй перед засинанням, що заплющивши очі можна побачити кілька яскравих сновидінь. Очі мала заплющила, але снів не побачила. Про що відразу і повідомила. І відтоді почала дуже перейматися тим, чи бачить вона своїх знайомих тварин із заплющеними очима.

Женева – це місто, яке також шукає своїх снів і своїх мрій. До снів спонукає низький атмосферний тиск і особливий ландшафт: у долині між Альпами та горами Юри ти відчуваєш себе усередині надійно захищеного укриття. Тут можна виспатися до самої осені.

Тут, і тільки тут фантазії релігійних, літературних чи політичних провидців виявляються сильнішими за реальність. Женева завжди була містом революційних конспірацій: у цьому сонному раї всім приходять сни, всі мріють про утопію. Потім сновиди повертаються до своїх країн, аби там здійснити великі чи маленькі революції.

Серед її мешканців був ще один великий сновидець - Хорхе Луїс Борхес. Життя привело його до цього міста ще в юності, 1914 року (Борхесу було 15 років), коли через початок війни родина була вимушена залишитися тут довше, ніж сподівалася. Він мешкатиме на вулиці Фердинанда Ходлера та на Ґранд-рю – тихій вулиці у старому місті, недалеко від собору Святого Петра та Колежа Кальвіна.

Біля будинку на Ґранд-рю 28 – пам’ятна дошка; у ньому зараз архітектурне бюро, поруч – антикварні магазини; один із них має дивну назву «Музей Африки та Азії». У кількох десятках метрів – будинок на Ґранд-рю 40, місце народження Руссо. Борхес і Руссо – теж антиподи; один знаходив щастя в нескінченних бібліотеках, мріях про книгу без кінця, антикварних магазинах і великих парадоксах; інший – в пошуках природної людини, без хитрості і вигадливості. Історія їх досі не примирила; однак їх примирила географія.

Магічний аргентинець повернеться до Женеви наприкінці життя. Тут, за вісім тижнів до смерті, він одружиться з Марією Кодамою, своєю асистенткою, удвічі від нього молодшою. Він уже давно втратив зір, нічого не бачив, окрім образів чи марень, своїх власних чи тих, що літають в атмосфері цього сонного міста. В «Атласі», своїй останній книзі, він напише, що з усіх міст світу та усіх «інтимних батьківщин» Женева йому здається «найбільше придатною для щастя».

Ми йдемо на «Цвинтар королів», шукаємо Борхесову могилу, номер 735. Знаходимо сірий надгробний камінь. Він нагадує англосаксонські чи скандинавські могили; на ньому, поряд із датами життя (1899-1986) та кельтським хрестом вибито надпис староанглійською мовою: And Ne Forhtedоn Na: «І вони не повинні боятися».

Виявляється, Борхес усе життя прагнув не мати страху. За усіма його чудесними історіями, за магічними персонажами, за усією любов’ю до архівів та текстів ховалося це прагнення не боятися.

І справді, страхи у Женеві тануть, як туман над альпійськими вершинами. Це місто створює ілюзію безпеки, воно занурює у теплий сон, де відсутня загроза. Не знаю, чи добре це - жити в ілюзії. Принаймні сюди можна інколи зазирати, аби відчути, що страх - також ефемерний. Як і все в цьому житті.

Ефемерним у цьому місті здається навіть час. Можливо, тому женевці навчилися так добре його рахувати: вони просто перестали бути від нього залежними. Борхес, напевно, це знав – інакше не повернувся би до міста своєї юності майже через сімдесят років.

Місто, де зникає страх, тримає вас як заручників. Тримає і не відпускає.

Демократура

З блогу на Kyiv Post


Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».

Він говорить французькою з івуарійським і водночас з англійським акцентом. Майже через кожні три-чотири слова вставляє «окей».

«Кот-д-Івуар – це велика родина, окей?». «Тут скрізь брати і сестри, тут скрізь – ти сам, окей?»

Війну в своїй країні він сприймає близько до серця. Перериває радіоінтерв’ю, звертається до своїх співвітчизників. Каже, що це тупо – стріляти в один одного.

«Якщо вистрелиш праворуч, вб’єш самого себе, якщо вистрелиш ліворуч – вб’єш самого себе», - так говорить Альфа Блонді.

Слухаючи його, я не розумію причин, чому ми, українці, в слові «Африка» чуємо щось принизливе. Чому над нею ми відчуваємо свою зверхність, і так панічно боїмося нею стати.

Цей страх мені здається ознакою невиправданої пихи. Хоча б тому, що на африканців дуже схожі. Своєю імпульсивністю, своєю емоційністю, своєю ірраціональністю. Своїм прагненням всіх обійняти, а потім всіх розстріляти.

Візьміть демократію. Африканці люблять вставляти епітет «демократичний» в назви своїх республік - від «Народної демократичної республіки Алжир» до «Демократичної республіки Конґо». Але як і для нас, демократія для багатьох африканців – це слово без особливого значення. Його надто багато вживали, аби воно мало ще якесь значення.

На одній з французьких радіостанцій є одна смішна програма. Її ведучий, гуморист Маман,  вдає з себе «президентом-засновником» та «незмінним лідером» міфічної країни «Ґондвани». Не просто країни. «Дуже-дуже демократичної республіки» Ґондвани.

Ця республіка розташована «на південь від будь-якого місця, а також на північ від нього». «Часом вона на заході, часом на сході». «Візьміть будь-яку карту світу, ткніть пальцем будь-де, і на південь від цього місця буде Ґондвана».

«Преса моєї країни дуже-дуже вільна, але тільки тоді, коли вона говорить те, що я хочу», - так каже президент-засновник.

«Наші банки дуже малі для моїх грошей. Тому я зберігаю свої гроші за кордоном». «Наші лікарні дуже малі для мене. Тому я лікуюся за кордоном», – так він пояснює своїм громадянам.

Інколи я думаю, що ми, українці, також є мешканцями цієї «дуже-дуже демократичної республіки Ґондвани».

І що в кожному з нас сидить свій маленький африканський шаман. Він б’є в свій барабан і ні на кого не звертає уваги. Він імпульсивний і ірраціональний. Може бути дуже злим. Може бути дуже добрим. Навіть дуже-дуже добрим і дуже-дуже демократичним. Може всіх обійняти чи всіх розстріляти.

Він, цей африканець усередині нас, вже звик до диктатури у вигляді демократії. До «дуже-дуже демократичної диктатури».

Альфа Блонді, легенда африканського реґґі, називає це «демократурою». Тобто «демократією-диктатурою», дивною сумішшю, незвичним гібридом.

Він не знає, що вона не лише в Африці. Вона – скрізь. «Часом на заході, часом на сході». І у нас, українців, також.

Тепле кіно холодного моря

В одній з ключових сцен фільму «Дуже добрий чоловік» (En ganske snill mann, 2010) Ганса-Петера Моланда головний герой Ульрік збирається вбити чоловіка, через якого він провів 12 років у в’язниці. Він приходить увечері до його квартири наводить на нього пістолет та збирається натиснути на курок.

Жертву рятує лише поява його маленького сина та дружини – яка, цілком спонтанно, ангелічно, незрозуміло, пропонує Ульріку, цьому великому страшному чоловікові з пістолетом… випити чаю. Сцена майже нереальна: Ульрік тримає під прицілом наляканого чоловіка, в квартиру входить дружина та маленький син, вони бачать весь цей жах, вони не розуміють, що відбувається, і жінка… пропонує Ульріку випити чаю.

Колишній в’язень уже не зможе вбити свою жертву на очах у дитини: він не здійснює помсти, він знищує себе в очах своїх кримінальних друзів, він готовий до самогубства – лише тому, що в останній момент виявився готовим на милосердя.

Події, які привели Ульріка до квартири його жертви, є ніби ланцюгом обставин, колом неуникних причин та наслідків, які не дуже від нього залежали: помста – покарання – вихід з в’язниці – пошуки нового життя – невдача – нова помста. Здається, що з цього проклятого кола немає виходу: нове вбивство поверне його назад до в’язниці, і так до нескінченності.

Це коло жорстокості обриває просто запрошення випити чаю. Жест людяності посеред світу жорстокості, острів теплоти в холодному морі.

Коли я ще і ще раз у своїй уяві прокручую цю сцену, я думаю про те, що людське життя найбільш дивовижне тоді, коли речі, що здавалися неуникними, усе-таки не відбуваються.

Про що говорять мультфільми

За сюжетом кількох найпопулярніших радянських мультфільмів, добрі та безвинні тваринки (Кіт Леопольд чи, скажімо, Заєць з «Ну, погоди!») протистоять своїм злим та аморальним антиподам (двом мишам чи знаменитому Вовку).

Ці добрі та безвинні тваринки є втіленнями ідеалу homo sovieticus: «інтелігентні», «культурні», моральні та доброзичливі істоти, які могли би бути талісманом радянського міфу про «мир во всем мире».

Їхні суперники, натомість, ніби уособлюють «асоціальні елементи», які мають проблеми зі службами охорони правопорядку та могли би бути культурними героями "радіо-шансон".

Знову ж, за сюжетом цих мультфільмів, homo sovieticus веде постійну війну з «асоціальними елементами» (за ініціативи останніх) і неодмінно перемагає. Причому перемагає не завдяки своїм чеснотам, своїй хитрості чи підтримці широких мас населення - а просто через постійний збіг обставин. І навіть через якусь приречену безпорадність своїх супротивників. Вовк із «Ну, погоди!» то стає жертвою кота-мага, то переходить дорогу сильнішим від нього звірям, то впадає в халепу на будівельному майданчику, то чомусь опиняється на цирковому манежі в ролі акробата і т.д.

Найцікавіше, що до цих бід інтелігентний та культурний homo sovieticus не має жодного стосунку, все ніби відбувається саме собою. Так, ніби ці «погані тваринки», супротивники радянської людини – це якесь непорозуміння. Вони самі собі створюють проблеми, самі впадають в неприємні ситуації, самі себе знищують. Аби в наступній серії повернутися для нової показової битви.

У цьому велика відмінність радянських мультфільмів від мультфільмів американських. Візьміть «Тома і Джері»: тут теж ніби йде боротьба між «доброю» та «злою» тваринкою, і ніби теж «добра» завжди перемагає. Але на відміну від радянської фабули, «злим» є істеблішмент, великий, сильний і трохи тупуватий кіт, який є володарем території; добрим – маленьке мишеня, яке бореться за виживання, як звичайний «простий американець». Доброю є не система, а маленький індивід, який їй протистоїть.

Втім, у радянських мультфільмах не все так просто. І знаменитий Вовк знає це краще за всіх, щоразу закінчуючи своє чергове фіаско знаменитим попередженням: «Ну, погоди!». Він ніби говорить: не поспішай, наш час ще настане.

І його час настав. Є щось символічне в тому, що Янукович, у далекому 2004-му, назвав Ющенка «котом Леопольдом». Чим, очевидно, зідентифікував себе з мишами зі знаменитого мультфільму.

Парадокс у тому, що ніби-то безвинні радянські мультфільми, свідомо чи несвідомо, створювали у своєї публіки чіткий хід думок: homo sovіeticus’у ніщо насправді не загрожує, треба бути чемним, культурним та інтелігентним, і тоді жодні блатні елементи нам не страшні, бо вони знищать себе самі. Це, як виявилось, було ілюзією епохи пізнього соціалізму, адже злі тваринки невдовзі взяли реванш. І, можливо, найважливішим наслідком падіння Радянського Союзу було те, що миші знищили Кота Леопольда, а Вовк таки з’їв зайчика. 

Мене, звісно, ця перемога вовків та мишей трохи засмучує. Хоч я не певен, що влада зайчиків та котиків могла тривати вічно.

Але я водночас думаю над тим, що мультяшні герої, зрештою, так і залишаються мультяшними героями. Навіть якщо вони вистрибнули з екранів телевізора і зайняли свої місця в великих владних будинках.

Епоха розривів

Ми дарма комплексуємо, називаючи себе пострадянським суспільством. Ми забуваємо, що живемо в епоху розриву, а розриви в історії приносять цікаві речі. – Руйнування великих епох завжди трагічні та прекрасні, породжують нові голоси в культурі, суспільній організації, мисленні та житті.

Дві епохи, що стикаються між собою, завдяки своїй несхожості, завдяки внутрішньому конфлікту між собою, дають цікаві результати. Так було з народженням нової літератури та музики після падіння «старого режиму» на початку 19 століття, так було з авангардом після Першої світової війни, так було з 1950-1960 роками в Європі, після 2-ї світової війни.

Покоління, які стикаються з катастрофами, здатні на багато речей. Вони бачили смерть – людей, часів, ідей – і не залишилися байдужими. Все найцікавіше в культурі народжується тоді, коли зникає байдужість.

Час, найліпший дарунок

Є речі, які міцно вросли в наше існування, без яких ми перестали би бути собою. Вони настільки близькі до нашої суті, що, дивлячись на себе, ми часто лише їх і бачимо. Але парадокс полягає в тому, що в їхньому творенні ми не брали жодної участі. Ті речі – це ми, але ми не є їхніми авторами.

Такими речами, наприклад, є наші тіла. Ми народжуємося з тілами, вродливими чи не дуже, міцними чи тендітними, здоровими чи хворобливими – з тільки їм притаманними жестами, кольором очей, ходою, пластикою, тембром голосу.

Звісно, ми можемо ці тіла модифікувати. Ми можемо займатися спортом, зробити десяток пластичних операцій, носити оптичні лінзи чи вставити собі чиїсь органи. Можливо, люди майбутнього будуть здатні свої тіла обирати. Але поки цього не сталося, я схильний змиритися з думкою, що наші тіла – це даність, навіть дарунок. А на дарунки не скаржаться і їх не міняють на інші.

Ще більш таємничою штукою є час. Він супроводжує нас ще до нашого народження, ще до народження наших тіл – в історії наших батьків, в їхній випадковій зустрічі, у випадкових історіях їхніх народжень, в минулому нашої країни та нашої планети. Ми, можливо, здатні виправити свої тіла, але виправити свій час, особливо своє минуле, є операцією набагато більш проблемною та малоймовірною.

Ми можемо вибрати свій простір – побудувати будинок, відправитися у подорож чи емігрувати. Тільки в часі ми ще не навчилися пересуватися: він рухається у нас, а не ми в ньому.

Відомо, що серед професій, яким середньовіччя забороняло займатися християнам, було лихварство. Давати гроші під відсоток означає продавати час. А це, вважали сім чи вісім століть тому, принаймні нечемно: час належить не людині, а тому, хто його створив.

Табу на продаж часу зник у Європі із просуванням капіталізму, одним із винаходів якого була думка, що час можна продавати, що «час – це гроші». Поступово народилися буржуа – люди, які вдають, що знають, скільки коштує година їхнього життя, година життя їхніх працівників та година позичених доларів.

Звісно, для свого виживання і для свого життя ми змушені свій час продавати. Ми змушені працювати, позичати свій час іншим, заробляти гроші. Але наша свобода залежить від того, чи залишається у нас час «не на продаж». Час not for sale. Час як подарунок.

Вважати час подарунком – означає цінувати ті моменти в житті, коли ми робимо щось не за гроші, коли даруємо свій час людям чи заняттям, які не приносять нам прибутку, але завдяки яким наше життя стає цікавішим.

Це може бути турбота про інших, спілкування з друзями, хобі чи інші немеркантильні речі. Це може бути все те, що дозволяє нам дарувати час.

У фільмі Вейна Ванга Smoke (за сценарієм Пола Остера) все крутиться навколо кількох персонажів, які розповідають один одному історії, курячи сигарети. Розповідання історій та куріння схожі: дим іде кудись нагору, розчиняється в атмосфері, не приносить ніякої "користі". І все ж це можливість зробити паузу та просто поговорити, а в цьому є щось дуже людське і дуже людяне.

Закінчується кіно новелою Остера "Різдвяна історія" - про те, як власник маленького магазину випадково стає фотографом. Його особливість – в тому, що він робить знімки щодня, в один і той самий час, з одного й того самого місця. А фотографом він став тільки тому, що погнався за хлопцем, який вкрав щось у його магазині, потрапив до його квартири і знайшов там купу крадених фотоапаратів.

Один із них він узяв собі, як компенсацію за крадені речі – чи радше як подарунок долі. Бо завдяки ньому головний герой знайшов заняття, яке трохи змінило його життя. Так він знайшов свій власний, ні на що не схожий, час.

Folie

Французький переклад «Похвали глупоті» Еразма Ротердамського звучить як Eloge de la folie, «Похвала безумству».

Folie – дивне французьке слово; в ньому і «божевілля», і «дурощі», і «блазенство», і «глупота», і «недоумство» - та незліченна палітра відхилень, від безумства до сміху, які протистоять «розуму».

Folie, fou, folle близькі до англійського fool – до бітлівського The fool on the hill, дурника із тисячею голосів, The man of a thousand voices talking perfectly loud. 

Коли Фуко писав свою Histoire de la folie à l'âge classique, його героями були не лише безумці, майбутні пацієнти психлікарень – але й та величезна армія дурнів, юродивих, грайливих блазнів, навіжених акторів, які колись жили в європейських містах і яких «цивілізація» поступово навчилася підкоряти своїй дисципліні.

Folie – не те, що позбавлене розуму (déraison), а те, що бачить іншу реальність і навіть здатне цьому розумові дещо відкрити про нього самого, дещо таємниче і навряд чи приємне.