Ролан Барт, останні роки

З колонки на KORYDOR

26 жовтня 1977 року, наступного дня після смерті своєї матері, Ролан Барт починає писати одну з найбільш незвичних своїх книжок.

Ніби немає поза плечима всіх його творів: "Нульового ступеню письма", "Міфологій", "S/Z", "Задоволення від тексту", "Фрагментів любовного дискурс" – усіх тих книжок, які зробили його знаменитим. Усієї цієї броні, усього цього культурного макіяжу.

Цю нову книжку (але чи хотів він зробити з цього книжку?) він пише близько двох років: на кількох сотнях дрібних листків – четвертинок стандартного аркуша паперу – здебільшого датованих, з кількома реченнями, а інколи просто однією фразою на день.

Цю книжку можна назвати щоденником. Однією з найдивніших книжок Ролана Барта. Однією з найбільш беззахисних його книжок. 

Читаті далі >>>

Філософія подорожі

Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки, кладеш усе це в машину, сідаєш за кермо.

Заводиш двигун, дивишся в бічне дзеркало, чуєш крики птахів, прощаєшся зі своїм подвір’ям.

Біля твого дому є маленька ріка, ти схожий на неї, бо коли падає дощ, ти також хочеш вирватися на свободу.

За кілька годин ти дивишся вперед, на сіру й довгу автостраду, яка забула про існування прямих ліній. Тобі здається, що вона схожа на твоє власне життя. Таке звичайне, але таке незвичайне.

Ти бачиш тіла загиблих тварин на дорогах, ти бачиш рештки розірваних шин та одинокі букети штучних квітів та стовпах і деревах - і думаєш, що дорога може бути жорстокою, і що тут теж ведеться невидима війна.

Ти бачиш десятки бетонних мостів та дорожніх розв’язок, які назавжди змінили земну поверхню, як зморшки змінюють людське обличчя.

На першій автозаправці ти ходиш з горнятком кави між двома пальцями і починаєш розуміти, чому ти так любиш усі ці мандри, звук неспокійного двигуна та нескінченний зворотний біг речей у твоєму вікні.

Ти вже немолодий, ти обріс речами, немов бородою, ти став батьком та власником, ти маєш дітей та минуле, але тільки подорож дає тобі можливість знову відчути себе юнаком.

Ти береш кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки. Більше нічого, ніби більше нічого й немає. Ніби більше нічим не володієш, а значить тобою ніщо більше не володіє.

Наступає темрява, і тисячі яскравих автомобілів стають схожими на великі кров’яні тіла, що несуть харчі і кисень до своїх одиноких міст.

Ти знаєш, що все починається і все закінчується, але тільки в подорожі пірнаєш у відчуття, що все тільки починається - і не закінчується.

З неба падає дощ, він заливає лобове скло і потрапляє тобі на плечі через щілину у вікні. Через дощ ти гірше бачиш, але краще чуєш.

Ти розумієш, що в мандрівці ти нарешті маєш час, що ти не боїшся його розсіювати та губити, немов дрібні монети, що в тебе все ще попереду, у буквальному сенсі слова.

Ти береш тільки кілька важливих речей, маленьку валізу, старий дощовик і білі кросівки.

І все. Ти також береш із собою все.

Моє місто

Одного дня я скажу моєму місту теплі слова.

Просто наберу його номер і скажу йому голосно. Без будь-яких метафор чи ідіотських кліше. Скажу те, що думаю.

«Мені тебе бракує», - скажу я своєму місту.

Ми зустрінемося на Контрактовій площі. Чи, скажімо, у старому Ботанічному саду. Подивимося один на одного з подивом. Хтось із нас сильно змінився.

Потім вип’ємо. Я і місто. Проведемо разом весь вечір. Знищимо рівно дві з половиною пляшки горілки. Будемо чіплятися до людей.

Потім будемо чіплятися до будь-чого, що їх нагадує. Зрештою - до будь-чого, що нагадує будь-що.

«Мені тебе бракує», - скажу я моєму місту.

Потім я посаджу його на таксі - п’яного і несамовитого. Довезу його додому. Отримаю смс: «де я?» Відповім: «ти скрізь, милий». У відповідь отримую смайлик. Міста теж ставлять ці ідіотські смайлики.

Потім буде ось що: він напише, що загубив ключі. Місто загубило ключі. «Від чого?», - питаю я. «Від усього», - відповідає воно.

І я поїду його рятувати. Шукати його ключі. Шукати його двері. Будь-що, у чого можуть бути ключі. Шукати його коди і паролі.

«Бля, - скажу я, - ну ти і срань». «Тобі ж завтра на роботу», - скажу я.

«Я не працюю», - відповість місто. «Я безробітний».

«Відколи це?»

«Від завжди». «Міста не працюють, хіба ти не знав? У них пенсійне посвідчення. Вони мають право на безкоштовний проїзд у метрополітені».

«Прекрасно», – скажу я.

«А ти думав», - скаже воно.

«Замовкни», - скажу я.

«Мовчу», - скаже воно.

«Не мовчи», - скажу я.

«Мені тебе так бракує», - скаже воно.

Так скаже мені моє місто.

Невидиме

Колонка на KORYDOR

Немає нічого цікавішого на землі, ніж люди та їхні життя, множинні та особливі, схожі та несхожі, кожне з яких має власну логіку та власну траєкторію, свої секрети та свої прив’язаності.

І немає нічого цікавішого серед цих життів, ніж історії тих, хто встиг побувати у різних людських світах, емігруючи з однієї епохи в іншу, слухаючи голоси різних країн та будуючи мости між досвідами та історіями. Істина завжди є сумішшю, поєднанням непоєднуваного, і ті, чиї долі ведуть їх крізь різні епохи й різні континенти, найбільше можуть відчути, що життя уникає прямих ліній і простих відповідей.
І що воно розкриває своє таємниці тоді, коли дає нам зустрітися з невидимим.

Читати далі >>>

Життя і смерть Ромена Ґарі

Стаття на ЛітАкцент

У травні та вересні 1975 року у Франції з’являються два несхожі один на одного романи. Один із них належить класику: Ґонкурівському лауреату, який мешкає в центрі Парижа, на rue du Bac 108, наближається до свого шістдесятиліття і пише лаконічний і меланхолійний текст про старіння. Про згасання сексуальності та нерівну боротьбу з власним тілом.

Інший роман належить нікому невідомому маргіналу; кажуть, що він мав проблеми з законом та живе в Бразилії, де й пише свої дивні тексти. Роман про чотирнадцятилітнього хлопчика-мусульманина, який виховується старою єврейкою, колишньою паризькою повією. Текст не тільки про цього підлітка, але й від його імені: з дитячою вуличною інтонацією, жаргоном молодості, дивний та зворушливий. 

Публіка сприймає ці два тексти відповідно: перший - як роман старіючого письменника, ностальгічне письмо про старість і згасання; другий - текст нового покоління, молодості, яка входить у свої права. Ніби все логічно: старий письменник пакує валізи, нове покоління витісняє його на узбіччя.

Але вона, ця публіка, поки не знає головного.

Читати далі >>>

Дружба: дві історії

Колонка на KORYDOR

Уночі 11 червня 1876 року Ґюстав Флобер повертається з Ноана, маленького містечка у центрі Франції. 10 червня тут ховають баронесу Дюдеван, відому публіці під чоловічим іменем «Жорж Санд». 

Під час церемонії падає сильний дощ. Сам Ґюстав не тримає себе в руках. Він плаче, цілуючи онуку померлої, Аврору; він плаче, коли повз нього проносять труну. На церемонії «голосили всі, але я – найбільше». Додому він повертається «вщент зруйнованим». 

Від 1869-го для Ґюстава почалася смуга втрат. Старіння, яке забирає друзів, не даючи нікого навзамін. Сент-Бев, Жюль де Ґонкур, Теофіль Ґотьє, кілька друзів дитинства. «Моє серце стає некрополем», «порожнеча розростається». 

«Земля стає пустелею», la terre se dépeuple.

Читати далі >>>

Море як філософія

Колонка на Historians.in.ua

У 1860 році знаменитий французький історик Жуль Мішле пише книгу під назвою «Море», La mer. Її остання частина називається «Відродження морем», La renaissance par la mer.

У ній він доводить, що людська природа потребує рекреації. Що в житті індивідів і цілих суспільств потрібні «відродження», і що ніщо у цій справі так не допоможе, як вода. Особливо морська вода.

«Жити на землі – це спокій; жити на морі – це боротьба», - пише Мішле. «Боротьба, що оживляє того, хто може її витримати».

Читати далі >>>