Брейґель і залізниця

У другій половині 1990-х я переїхав до батьків. Тоді я поселився у їхній квартирі на лівому березі, вікна якої виходять на довге озеро за русанівськими дачами.

У той час, ще перед тим, як газети стали щодня писати про глобальне потепління, зими у Києві були помірно сніжними та лагідними. Озеро за вікном квартири моїх батьків замерзало і вкривалося снігом. Коли сніг сходив з криги, поверхня озера ставала темно-сірою, майже чорною.

Ту майже чорну поверхню замерзлого озера оточували нескінченні простори білого снігу. І них були розкидані тисячі чорних фіґурок: дерева без листя, рибалки, що скупчувалися на льоду, полишені авта та самотні ворони у пошуках харчів та діамантів.

Принаймні кілька разів на тиждень, здебільшого зранку, ця картина ставала близькою до досконалості: знерухомлений пейзаж складався лише з двох кольорів, чорного та білого. Така лаконічність спонукала до думки, що природа також схильна до аскези, і що в її житті трапляються моменти, коли вона задовольняється мінімальною кількістю засобів експресії.

Але була одна деталь, яка увінчувала всю картину. Одразу за озером, відмежовуючи його від русанівських дач, розрізаючи картину навпіл, розташовувалася залізниця.

Я часто думав, що без залізниці увесь цей пейзаж не мав би сенсу. Цей суворий об’єкт, що виглядав із відстані лише як досконало пряма лінія, допомагав ліпше окреслити горизонт. У простоті залізничної колії є також щось аскетичне: натяк на те, як можна здобути владу на простором і часом, не вдаючись до допомоги небес чи позаземних цивілізацій.

В усьому іншому цей пейзаж нагадував зимові пейзажі Брейґеля-старшого, а найбільше його «Мисливців на снігу». Та сама завмерлість історії, аскеза природи та лаконічність чорно-білої картини.

І тоді я вперше почав дивуватися, чому у пейзажах Брейґеля немає залізниць.

Чому він нехтував цими мовчазними об’єктами, цією досконалістю ліній, яка би допомогла ліпше окреслити горизонт і підпорядкувати картину єдиній лінії.

Мені відповідали всерйоз, що Брейґель-старший жив у Фландрії всередині XVI століття, і навряд чи щось чув про залізницю, яка з’явилася лише через чотириста років по його смерті.

Я спочатку погоджувався, а потім думав: чи це означає, що Брейґель з’явився надто рано? Чи що залізницю створили надто пізно?

Можливо, якби Брейґель народився чотирма століттями пізніше, він писав би тільки залізниці? –

Тоді би ми, можливо, дізналися, куди прямують ті леґендарні мисливці на снігу. І чому вони так схожі на стомлених пасажирів плацкартних вагонів.

На захист смутку

Часом я думаю, що теперішні люди надто люблять сміх та бояться смутку.

Сум став дискримінованою емоцією, яку не впускають до світу задоволення та релаксації. Світ, у якому ми народжуємося та в якому помиратимемо, вчить нас мати якнайбільше веселощів та якнайменше страждань і смутку.

Сум - нелегальна емоція, що сприймається більшістю як аномалія, річ, яку будь-що потрібно знищити. Ніби сум - ненормальна поведінка. Ніби завдання людини - повернутися до норми веселощів. Ніби все, що не є fun, що не весело, має бути викинуте на сміттєзвалище. 

Але мені хочеться стати на захист суму. Він найбільше з інших емоцій заслуговує на реабілітацію. 

Головна перевага суму у тому, що ним не треба ні з ким ділитися. Сум - річ не колективна, а індивідуальна. Сум не потребує сугестії. Сум не потребує нікого, окрім мене самого. 

Сміх - колективна штука; він об'єднує людей у групи та підгрупи, він з'єднує осіб докупи. Сміються разом, але сумують окремо один від одного. 

Смуток дає шанс на тишу та на самотність. Адже нечесно ділитися своїм сумом із іншими. Нечесно заражати своїм сумом інших. Чесно заражати їх сміхом, а сум треба оберігати в собі. Як скарб, як право закрити двері від світу, як право на одну унікальну емоцію.  

Думаю, завдяки сумові люди минулого багато чого зробили. Бо сум залишає людину наодинці із універсумом, коли голос провокує тишу. А тиша - це в'язка матерія, з якої, немов перші боги з хаосу, народжуються літературні фантазії, мелодії чи проекти великих будівель.

Я, звісно, хочу, аби нам було весело. Адже сміх - це ключ до радості від життя. А мистецтво жити - це мистецтво радіти життю.

Але інколи можна посумувати. Натиснути на пульт та вимкнути телевізор. Зачинити двері та вікна.

Я навіть інколи думаю, що Бог, який створив цей світ, був меланхоліком.