Ґумовий час

З колонки на "Українському тижні"

Коли я ходив до школи, то починав свій день із однієї й тієї самої гри. Щодня зранку я намагався на відстані вирахувати, коли тролейбус під’їде до моєї зупинки.

Моїм головним об’єктом спостереження були електричні дроти над дорогою. Якщо дроти починали ледь тремтіти, це був знак, що недалеко від нас рухається тролейбус. Я знав, що він приховався за поворотом, навіть не бачачи його.

Тоді я відчував себе подібним до первісних мисливців, що вистежували звіра по його слідах чи зламаному гіллю.

Поступово я звик до того, що рух громадського транспорту схожий на інші явища природи, передбачити які можна тільки за народними прикметами. Як дощ чи сніг, як вітер чи непогоду.

Пізніше, коли я поселився на рік у Будапешті, я вперше зіткнувся із тим, що міські автобуси ходять за чітким графіком. Мої знайомі швидко зорієнтувалися, виписали розклад до своїх щоденників та завжди приходили вчасно. Я ж запізнювався, і потім щоразу стояв хвилин п’ятнадцять, чекаючи на милість угорських диспетчерів.

Я вже тоді почав розуміти, що життя європейців передбачає дотримання чіткої часової структури. Це життя неможливе без послідовності дедлайнів, термінів виконання та часових меж. Якщо ви не впоралися з часом, не дотрималися дедлайну, ви програли.

Я також почав розуміти, чому в Європі на зупинках позначають точний час відправлення автобуса, а у нас - абстрактний «інтервал руху», без орієнтирів та зобов’язань.

Наш східноєвропейський час менш певний та більше схожий на рідину, що переливається з однієї посудини до іншої, не маючи чіткої форми. Ми віримо в життя після дедлайну і сподіваємося, що на нас чекатимуть, якщо ми спізнимося. Наш час нетвердий – він подібний до ґуми, здатної розтягуватися та приймати будь-які можливі форми.

Кілька разів у моєму житті цей ґумовий час зіграв позитивну роль. Я запізнювався на потяги і встигав на них тільки тому, що вони самі запізнювалися. Я зустрічався з новими людьми, бо плутав місце та час зустрічі зі старими знайомими. Я опинявся в нових місцях, які змінювали моє життя. Ця гнучкість сполучала речі та людей, які за інших обставин сполучити було неможливо.

Для суспільства, можливо, цей ґумовий час є штукою поганою і загрозливою. Окремого ж індивіда він змушує бути готовим до думки, що в реальному житті мало що відбувається за графіком.

Але там, де руйнується графік, народжується інтуїція. І люди вчаться розшифровувати речі, сховані за сотнею масок.

Дружба народів, пророк Мухамед та овочеві магазини

З блогу на "Українському тижні"

Мешкаючи кілька років у передмісті Парижа, пізно ввечері я неодмінно заходив до арабського магазину. Мене інтригувало, чому в сонному місті, наповненому дощами та духом солідарності, може щось працювати після десятої вечора.

На вході я часто бачив цитату з Корану чи якогось суфійського мудреця, які господар регулярно змінював. Вони були лаконічні та прості. Інколи від них стискалося серце:

«Зробіть один крок назустріч Аллаху – і він побіжить вам назустріч». 

Господар магазину з’являвся з маленької непомітної кімнатки, де він проводить намаз. Побачивши мене, він завжди грався у французьку ввічливість. Він казав мені щось про «бонжур мсьє» та «що би ви хотіли купити», посміхаючись так, ніби він чекав на мене усе своє життя.

Я ніколи йому не вірив. У його вдавано привітному обличчі та галантній інтонації було багато фальшивих нот. Ця мімікрія під французьку ввічливість виглядала штучною. Ніби я стикався з манекеном чи роботом.

Для господаря я завжди був чужинцем, і у мене не було шансів стати його добрим знайомим. Він чекав, що я куплю щось у нього та залишу його наодинці з його страхами перед поліцейськими перевірками та молитвами Аллахові.

Спостерігаючи за ним, я переставав вірити історіям про те, що світ став пласким та однаковим, що люди на різних континентах стають схожими один на одного.

Я починав думати, що поверхні людей та речей стають подібні одні до одних, але всередині кожен залишається зі своїм світом та зі своїм Богом.

Між мною та цим мусульманином навряд чи могло бути що-небудь спільне. І це мене тішило, радше ніж засмучувало. Бо нерозуміння – це ключ до таємниці.  

Тоді я прагнув якнайскоріше купити те, що мені потрібно, та піти з магазину. Аби дати змогу цьому арабському господареві побути наодинці та зробити крок до свого Бога.

Який у відповідь, напевно, готовий побігти йому назустріч. 

Старіння речей

З блогу на "Українському тижні"

Одного дня я заїхав до батьків, аби забрати частину своїх старих скарбів. У великих картонних коробках на балконі на мене чекали вкриті пилом книжки, копії непрочитаних текстів та старі записники.

В одній із них я знайшов із десяток відео-касет. Там було кілька фільмів, мені дорогих – джармуш, кустуріца, трохи формана, щось з альмодовара та медема, вуді алена, тарковського та йоселіані.

В іншій коробці відкриття було ще дорожчим: десятки магнітофонних касет із переписаною в середині 1990-х музикою, здебільшого старим британським арт-роком -king crimson, yes, gentle giant, atomic rooster,uk.

Я стояв, дивлячись на ці скарби, не знаючи, що з ними робити. У мене давно немає відео-магнітофона, а старий музичний програвач із касетними деками уже кілька років не працює.

Більшість із тих фільмів та музичних альбомів змінили свої матеріальні тіла, поселившись у моєму комп’ютері.

Непотрібність цих старих касет, які мали би бути для мене такими дорогими, мене збентежила. -

Так, ніби я був свідком старіння речей.

Свідком того, що речі у нашому світі старіють швидше, ніж люди. Можливо, швидше, ніж комахи чи мікроорганізми.

Раніше, кілька сотень років тому (я так собі уявляю), речі старіли повільно. Неспішно вкривалися тріщинами, немов зморшками на тілі, неспішно втрачали колір молодої свіжості, досягали зрілості, а потім старості.

Усі ці будівлі, старі меблі, вишиті хустини, ремісничі знаряддя, які переживали їхніх володарів та були свідками минулих епох.

Порівняно з ними сучасні речі старіють некрасиво, майже потворно. Їх не створили для старіння; їх створили тільки для народження і смерті.

Радянські меблі 1960-х чи 1970-х років, які ще досі стоять у наших хрущовських квартирах, вмирають, не переживши зрілості і старості, нагадуючи заспиртованих комах чи дешеві підроблені мумії.

Сучасні телефони, музичні програвачі, відео-плеєри створюють на кілька десятків місяців, і старіти їм немає сенсу. Не доживши навіть до двох років – часу, коли дитина починає говорити, - нові речі опиняються у коморах приватних будівель, а потім прямують на сміттєзвалища...

Інколи мені здається, що у найближчому майбутньому більшість речей житиме лише один день.

Зранку, що до сходження сонця, їх створюватимуть, розвозитимуть по магазинах, продаватимуть – а ввечері увесь непроданий чи використаний мотлох скидатимуть із пароплавів в океан.

І тоді речі нагадуватимуть метеликів-одноденок, які живуть тільки один день. І помирають одразу після першого кохання.

Запахи, які зникають

З блогу на "Українському тижні"

Колись люди ще мали запах своїх професій. Продавці у рибних крамницях пахли рибою, пекарі пахли хлібом, різники –кров'ю та м'ясом. Теслярі пахли свіжим деревом, маги-алхіміки – сіркою та старими книгами.

А ще були ті, хто мав запах яблучного сиропу.

Запах був найкращим інструментом ідентифікації та самоідентифікації. Запах міг відкрити таємниці та розкрити секрети; він не давав людині шансу на маскарад.

Якщо чоловік пахне рибою, він не може вдавати з себе пекаря чи гончаря. Він моряк або продавець у рибній крамниці. Він не може здаватися кимось іншим.

Сьогодні люди в ліпшому випадку ховають свої запахи за парфумами, в гіршому - пахнуть супермаркетами та автобусними зупинками. Природні запахи зникають, поступаючись місцем мімікріям та синтетичним ароматам. Втрачаючи свої запахи, люди втрачають останні зв’язки з великим організмом природи.

Запахи –найефемерніший елемент людського тіла, але він найбільше протистоїть репродукції. Людина давно навчилася досконало відтворювати звуки, тактильні форми та образи. Вона навчилася передавати їх на відстані, без великих втрат.

Тільки смак та запах опираються великим дистанціям. Вони завжди прив’язані до речей та ґрунту. Одні й ті самі страви в різних місцях смакують по-іншому, реагуючи на інакшість землі, продуктів, пори року та способу приготування.

Запахи не люблять подорожувати. Вони пускають коріння. Їх неможливо передати в мережі.

Можливо, скоро вони залишатимуться головними притулками приватності та індивідуальності. Можливо, люди майбутнього працюватимуть над індивідуальністю запахів власних тіл та власних помешкань більше, ніж над індивідуальністю зовнішнього вигляду.

Тоді прийде нова епоха. Залишилося тільки придумати їй кілька приємних імен.

Завжди заговорюйте з незнайомцями

одного дня, кілька років тому, я опинився в мілані
о 12 ночі мене мала забрати приятелька зі stazione centrale

вона мала повести мене до своєї квартири, де мене мала чекати гаряча
вечеря і теплий душ

назавтра рано я мав поїхати до флоренції, де я мав зустріч в університеті

але приятелька чомусь про все забула
(напевно, вона чекала на мене наступного дня, а може й наступного року)

і о пів на першу ночі я все стояв посеред холодної площі напроти
stazione centrale і курив свої українські сигарети

раптом до мене підійшов чоловік
і щось запитав італійською

очевидно він просив у мене сигарет
і я з готовністю протягнув йому пачку української Прими

побачивши пачку, він чомусь страшенно зрадів

виявилося, це один із моїх співвітчизників
яких так багато на італійській землі

і ми почали розмову

було це ще за епохи кучми, тому ми швидко знайшли тему
він, як і всі, був страшенно ображений на президента
(хоч називав він його не так, а дещо по-іншому)
і на свою країну (хоч називав він її також не так, а дещо по-іншому)

раптом він мене запитав, чим я займаюсь

я почав думати, що ж йому відповісти такого, щоб

а) це скидалося б на правду (бо тоді я не зовсім розумів, чим я
займаюся, і зокрема що я роблю о першій ночі на центральній станції
цього прекрасного холодного міста)

б) він зрозумів хоча би приблизно, чим усе-таки я займаюся (зокрема на
центральній станції цього прекрасного холодного міста)

зрештою я витравив із себе слово

"політологією" сказав я
думаючи, що зрештою, всі розуміють,
що таке політологія
і навіть самі політологи

чоловік якось дивно на мене подивився
потім затягнув білу сигарету "Прима"
знову подивився

і сказав
із якоюсь проникливою інтонацією


задумливо

а-а, то ви

РОЗКОПУЄТЕ МОГИЛЬНИКИ ?..

World Values Survey: українці почуваються нещаснішими, ніж є насправді?

Спостерігаючи за результатами проекту World Values Survey (Світовий огляд цінностей), думаю про те, що українці почуваються нещаснішими та біднішими, ніж є насправді. 


Серед українців домінують цінності виживання та боротьби за існування, а не самовираження та креативності. Їхній індекс почуття суб'єктивного добробуту нижчий, від індексу багатьох країн, які бідніші від України.  


Ми схильні до заниженої самооцінки, завищеного відчуття загрози, загостреного відчуття власної бідності та думки, що життя - це боротьба за саме існування, а не можливість поліпшити його якість. 


Новація проекту World Values Survey - у спробі класифікувати всі цінності за двома головними осями. На одній з них - розподіл від традиціоналістичних цінностей до цінностей секулярних-раціоналістичних. На іншій - розподіл цінностей від виживання до самовираження.


Ось карта цінностей від проекту World Values Survey за 2000 рік:

Україна перебувала досить високо за кретерієм секулярних-раціоналістичних цінностей. Але досить низько за критерієм цінностей самовираження. 


Тобто у своєму житті ми схильні керуватися раціональними аргументами, радше ніж традиційними схемами поведінки. 


Але замість того, щоб сприймати життя як шанс до максимального самовираження та саморозкриття, ми схильні думати, що наше головне завдання - виживати, а не жити. 


2006 року ситуація дещо змінилася. Україна стала більш традиціоналістичною і водночас більше просунулася за шкалою від виживання до самовираження:

  
Ще одна схема показує, наскільки низьким було суб'єктивне відчуття добробуту в Україні перед розпадом СРСР. Ми почувалися біднішими, ніж були насправді. І набагато нещаснішими, ніж багато латиноамериканських чи африканських країн із таким самим рівнем добробуту. За горизонтальною віссю - рівень ВВП на душу населення. За вертикальною - індекс суб'єктивного відчуття добробуту (щастя).

Але відтоді ми здійснили досить істотний стрибок у відчутті власного життя. Українці посідають перше місце у світі за темпом зростання відчуття щастя:

Так само ми зробили стрибок і у відчутті власної свободи. У відчутті свободи ми програємо багатьом країнам світу, але у нас все одно справи ліпші, ніж у багатьох наших сусідів з колишнього СРСР. Див. графік: горизонтальна вісь - зміни у відчутті свободи; вертикальна - зміни у суб'єктивному відчутті добробуту.

Думаю, нам варто пам'ятати про кілька речей. По-перше, за фактором секуляризації та раціоналізації ми цілком перебуваємо на рівні розвинутих країн світу - Західної Європи чи конфуціанського Сходу. По-друге (і це погана новина), ми надто сфокусовані на завданні виживати, "годувати родину" і т.д. Тому більшість наших співгромадян за звичкою не відмовляються від хабарів, будують будинки ліпші від сусідських і т.д. 


І по-третє (і це добра новина), ми все-таки змінюємося: стаємо більше орієнтовані на цінності самовираження, а не виживання; стаємо щасливішими та дістаємо більше вільного вибору. 


А це добрий початок для того, щоб перестати займати в житті тільки захисну позицію і почати жити, а не лише виживати.


Всі графіки - з World Values Survey

Цвинтар комп'ютерів у Гані - узбіччя цифрового світу

Комп'ютеризація світу призводить до неочікуваних наслідків. У багатьох країнах, здебільшого бідних, старі непотрібні комп'ютери продовжують своє життя на величезних звалищах - computer graveyards. 

Тут на них чатують нові люди із новими професіями - computer scavengers, комп'ютерні стерв'ятники. Здебільшого підлітки, які блукають цими величезними цвинтарями у пошуках коштовного металобрухту. 

Комп'ютери ці здебільшого йдуть з Європи та США для подолання "digital divide". Тобто така своєрідна "гуманітарна допомога". Як це часто буває, безсенсовна.

Дивіться слайдшоу з Нью-Йорк Таймс: A Global Graveyard for Dead Computers in Ghana - Slide Show - NYTimes.com www.nytimes.com The unexpected consequences of shipping computers to the developing world.

Міграція та старіння

Сьогодні рух людей на земній кулі є не лише питанням економічним, але й питанням демографії та сексуальності. Європа, Америка та Австралія народжують менше дітей, ніж значно бідніші Африка та Латинська Америка. 


2050 року кожному п'ятому з мешканців планети буде більше 60 років. Тобто кількість осіб, які працюють та годують непрацездатних (пенсіонерів т дітей) вперше в історії людства буде меншою від кількості тих, кого вони годують.

У Європі народжують трохи більше 2-х дітей на родину. Для нормальної репродукції суспільства потрібно більше: від 2,3 до 3 дітей на родину. Тобто для уникнення старіння населення, Європі потрібні молоді мігранти.

Європа намагається жорсткіше боротися проти нелегальної міграції. Однак вона також розуміє, що їй потрібні молоді працездатні люди. Міграція є нині одним із найкращих  способів покриття демографічного дефіциту. 


Причому йдеться не тільки про міграцію "кваліфікованих працівників". Йдеться і про некваліфіковану робочу силу - всіх цих медсестер, бейбі-сітерів, прибиральників, вантажників, водіїв, яких Європа дедалі потребуватиме. 


Старіння населення приводить і до зростання потреби в специфічних професіях - медсестрах, найманих домогосподарках, служницях (чомусь несвідомо пишу всі ці професії з іменниками жіночого роду - це, мабуть, теж знак). Покривати потребу в цих непопулярних професіях прийдеться також за рахунок мігрантів. 


Країни-постачальниці мігрантів зазвичай бідніші, але й демографічно активніші. Див. карту: зелений колір - експортери мігрантів, помаранчевий - імпортери мігрантів. 

Експортують мігрантів здебільшого ті країни, де переважає молоде працездатне населення.


Див. наступну карту: сірий колір - це країни, де кількість осіб старших від 60 років не перевищує 10%; жовтий - 10-17%; червоний - 17-25% (у цій зоні - тільки Канада та Європа, зокрема Україна). Якщо порівняти з попередньою картою, можна побачити, що карта експортерів мігрантів майже збігається з картою країн, де кількість осіб старших від 60 років є меншою від 10%.  

Отже тенденція досить проста: експортерами мігрантів є країни з молодим населенням, які народжують багато дітей. Імпортерами є країни, що старіють, - а тому цих мігрантів вони і потребують. 


Звісно, є винятки. Одним із них є Україна: експортер мігрантів, наша країна залишається в тренді країн Західної Європи з падінням народжуваності та старінням населення. Усім тим, хто підтримує істерику про те, як Україна стане "відстійником для мігрантів" можна замислитися: а за рахунок чого (а радше кого) Україна компенсуватиме брак молодих людей? і хто годуватиме наших пенсіонерів за кілька десятків років? 

Усі карти - з проекту Le dessous des cartes