Мешкаючи кілька років у передмісті Парижа, пізно ввечері я неодмінно заходив до арабського магазину. Мене інтригувало, чому в сонному місті, наповненому дощами та духом солідарності, може щось працювати після десятої вечора.
На вході я часто бачив цитату з Корану чи якогось суфійського мудреця, які господар регулярно змінював. Вони були лаконічні та прості. Інколи від них стискалося серце:
«Зробіть один крок назустріч Аллаху – і він побіжить вам назустріч».
Господар магазину з’являвся з маленької непомітної кімнатки, де він проводить намаз. Побачивши мене, він завжди грався у французьку ввічливість. Він казав мені щось про «бонжур мсьє» та «що би ви хотіли купити», посміхаючись так, ніби він чекав на мене усе своє життя.
Я ніколи йому не вірив. У його вдавано привітному обличчі та галантній інтонації було багато фальшивих нот. Ця мімікрія під французьку ввічливість виглядала штучною. Ніби я стикався з манекеном чи роботом.
Для господаря я завжди був чужинцем, і у мене не було шансів стати його добрим знайомим. Він чекав, що я куплю щось у нього та залишу його наодинці з його страхами перед поліцейськими перевірками та молитвами Аллахові.
Спостерігаючи за ним, я переставав вірити історіям про те, що світ став пласким та однаковим, що люди на різних континентах стають схожими один на одного.
Я починав думати, що поверхні людей та речей стають подібні одні до одних, але всередині кожен залишається зі своїм світом та зі своїм Богом.
Між мною та цим мусульманином навряд чи могло бути що-небудь спільне. І це мене тішило, радше ніж засмучувало. Бо нерозуміння – це ключ до таємниці.
Тоді я прагнув якнайскоріше купити те, що мені потрібно, та піти з магазину. Аби дати змогу цьому арабському господареві побути наодинці та зробити крок до свого Бога.
Який у відповідь, напевно, готовий побігти йому назустріч.
