В одній з ключових сцен фільму «Дуже добрий чоловік» (En ganske snill mann, 2010) Ганса-Петера Моланда головний герой Ульрік збирається вбити чоловіка, через якого він провів 12 років у в’язниці. Він приходить увечері до його квартири наводить на нього пістолет та збирається натиснути на курок.
Жертву рятує лише поява його маленького сина та дружини – яка, цілком спонтанно, ангелічно, незрозуміло, пропонує Ульріку, цьому великому страшному чоловікові з пістолетом… випити чаю. Сцена майже нереальна: Ульрік тримає під прицілом наляканого чоловіка, в квартиру входить дружина та маленький син, вони бачать весь цей жах, вони не розуміють, що відбувається, і жінка… пропонує Ульріку випити чаю.
Колишній в’язень уже не зможе вбити свою жертву на очах у дитини: він не здійснює помсти, він знищує себе в очах своїх кримінальних друзів, він готовий до самогубства – лише тому, що в останній момент виявився готовим на милосердя.
Події, які привели Ульріка до квартири його жертви, є ніби ланцюгом обставин, колом неуникних причин та наслідків, які не дуже від нього залежали: помста – покарання – вихід з в’язниці – пошуки нового життя – невдача – нова помста. Здається, що з цього проклятого кола немає виходу: нове вбивство поверне його назад до в’язниці, і так до нескінченності.
Це коло жорстокості обриває просто запрошення випити чаю. Жест людяності посеред світу жорстокості, острів теплоти в холодному морі.
Коли я ще і ще раз у своїй уяві прокручую цю сцену, я думаю про те, що людське життя найбільш дивовижне тоді, коли речі, що здавалися неуникними, усе-таки не відбуваються.
