Просто наберу його номер і скажу йому голосно. Без
будь-яких метафор чи ідіотських кліше. Скажу те, що думаю.
«Мені тебе бракує», - скажу я своєму місту.
Ми зустрінемося на Контрактовій площі. Чи, скажімо,
у старому Ботанічному саду. Подивимося один на одного з подивом. Хтось із нас сильно
змінився.
Потім вип’ємо. Я і місто. Проведемо разом весь
вечір. Знищимо рівно дві з половиною пляшки горілки. Будемо чіплятися до людей.
Потім будемо чіплятися до будь-чого, що їх нагадує.
Зрештою - до будь-чого, що нагадує будь-що.
«Мені тебе бракує», - скажу я моєму місту.
Потім я посаджу його на таксі - п’яного і
несамовитого. Довезу його додому. Отримаю смс: «де я?» Відповім: «ти скрізь,
милий». У відповідь отримую смайлик. Міста теж ставлять ці ідіотські смайлики.
Потім буде ось що: він напише, що загубив ключі.
Місто загубило ключі. «Від чого?», - питаю я. «Від усього», - відповідає воно.
І я поїду його рятувати. Шукати його ключі. Шукати
його двері. Будь-що, у чого можуть бути ключі. Шукати його коди і паролі.
«Бля, - скажу я, - ну ти і срань». «Тобі ж завтра на
роботу», - скажу я.
«Я не працюю», - відповість місто. «Я безробітний».
«Відколи це?»
«Від завжди». «Міста не працюють, хіба ти не знав?
У них пенсійне посвідчення. Вони мають право на безкоштовний проїзд у
метрополітені».
«Прекрасно», – скажу я.
«А ти думав», - скаже воно.
«Замовкни», - скажу я.
«Мовчу», - скаже воно.
«Не мовчи», - скажу я.
«Мені тебе так бракує», - скаже воно.
Так скаже мені моє місто.
