понеділок, 28 лютого 2011 р.

Про що говорять мультфільми

За сюжетом кількох найпопулярніших радянських мультфільмів, добрі та безвинні тваринки (Кіт Леопольд чи, скажімо, Заєць з «Ну, погоди!») протистоять своїм злим та аморальним антиподам (двом мишам чи знаменитому Вовку).
Ці добрі та безвинні тваринки є втіленнями ідеалу homo sovieticus: «інтелігентні», «культурні», моральні та доброзичливі істоти, які могли би бути талісманом радянського міфу про «мир во всем мире».
Їхні суперники, натомість, ніби уособлюють «асоціальні елементи», які мають проблеми зі службами охорони правопорядку та могли би бути культурними героями "радіо-шансон".
Знову ж, за сюжетом цих мультфільмів, homo sovieticus веде постійну війну з «асоціальними елементами» (за ініціативи останніх) і неодмінно перемагає. Причому перемагає не завдяки своїм чеснотам, своїй хитрості чи підтримці широких мас населення - а просто через постійний збіг обставин. І навіть через якусь приречену безпорадність своїх супротивників. Вовк із «Ну, погоди!» то стає жертвою кота-мага, то переходить дорогу сильнішим від нього звірям, то впадає в халепу на будівельному майданчику, то чомусь опиняється на цирковому манежі в ролі акробата і т.д.
Найцікавіше, що до цих бід інтелігентний та культурний homo sovieticus не має жодного стосунку, все ніби відбувається саме собою. Так, ніби ці «погані тваринки», супротивники радянської людини – це якесь непорозуміння. Вони самі собі створюють проблеми, самі впадають в неприємні ситуації, самі себе знищують. Аби в наступній серії повернутися для нової показової битви.
У цьому велика відмінність радянських мультфільмів від мультфільмів американських. Візьміть «Тома і Джері»: тут теж ніби йде боротьба між «доброю» та «злою» тваринкою, і ніби теж «добра» завжди перемагає. Але на відміну від радянської фабули, «злим» є істеблішмент, великий, сильний і трохи тупуватий кіт, який є володарем території; добрим – маленьке мишеня, яке бореться за виживання, як звичайний «простий американець». Доброю є не система, а маленький індивід, який їй протистоїть.
Втім, у радянських мультфільмах не все так просто. І знаменитий Вовк знає це краще за всіх, щоразу закінчуючи своє чергове фіаско знаменитим попередженням: «Ну, погоди!». Він ніби говорить: не поспішай, наш час ще настане.
І його час настав. Є щось символічне в тому, що Янукович, у далекому 2004-му, назвав Ющенка «котом Леопольдом». Чим, очевидно, зідентифікував себе з мишами зі знаменитого мультфільму.
Парадокс у тому, що ніби-то безвинні радянські мультфільми, свідомо чи несвідомо, створювали у своєї публіки чіткий хід думок: homo sovіeticus’у ніщо насправді не загрожує, треба бути чемним, культурним та інтелігентним, і тоді жодні блатні елементи нам не страшні, бо вони знищать себе самі. Це, як виявилось, було ілюзією епохи пізнього соціалізму, адже злі тваринки невдовзі взяли реванш. І, можливо, найважливішим наслідком падіння Радянського Союзу було те, що миші знищили Кота Леопольда, а Вовк таки з’їв зайчика. 
Мене, звісно, ця перемога вовків та мишей трохи засмучує. Хоч я не певен, що влада зайчиків та котиків могла тривати вічно.
Але я водночас думаю над тим, що мультяшні герої, зрештою, так і залишаються мультяшними героями. Навіть якщо вони вистрибнули з екранів телевізора і зайняли свої місця в великих владних будинках.

суботу, 26 лютого 2011 р.

Епоха розривів

Ми дарма комплексуємо, називаючи себе пострадянським суспільством. Ми забуваємо, що живемо в епоху розриву, а розриви в історії приносять цікаві речі. – Руйнування великих епох завжди трагічні та прекрасні, породжують нові голоси в культурі, суспільній організації, мисленні та житті.
Дві епохи, що стикаються між собою, завдяки своїй несхожості, завдяки внутрішньому конфлікту між собою, дають цікаві результати. Так було з народженням нової літератури та музики після падіння «старого режиму» на початку 19 століття, так було з авангардом після Першої світової війни, так було з 1950-1960 роками в Європі, після 2-ї світової війни.
Покоління, які стикаються з катастрофами, здатні на багато речей. Вони бачили смерть – людей, часів, ідей – і не залишилися байдужими. Все найцікавіше в культурі народжується тоді, коли зникає байдужість.


пʼятницю, 11 лютого 2011 р.

Час, найліпший дарунок

Є речі, які міцно вросли в наше існування, без яких ми перестали би бути собою. Вони настільки близькі до нашої суті, що, дивлячись на себе, ми часто лише їх і бачимо. Але парадокс полягає в тому, що в їхньому творенні ми не брали жодної участі. Ті речі – це ми, але ми не є їхніми авторами.
Такими речами, наприклад, є наші тіла. Ми народжуємося з тілами, вродливими чи не дуже, міцними чи тендітними, здоровими чи хворобливими – з тільки їм притаманними жестами, кольором очей, ходою, пластикою, тембром голосу.
Звісно, ми можемо ці тіла модифікувати. Ми можемо займатися спортом, зробити десяток пластичних операцій, носити оптичні лінзи чи вставити собі чиїсь органи. Можливо, люди майбутнього будуть здатні свої тіла обирати. Але поки цього не сталося, я схильний змиритися з думкою, що наші тіла – це даність, навіть дарунок. А на дарунки не скаржаться і їх не міняють на інші.
Ще більш таємничою штукою є час. Він супроводжує нас ще до нашого народження, ще до народження наших тіл – в історії наших батьків, в їхній випадковій зустрічі, у випадкових історіях їхніх народжень, в минулому нашої країни та нашої планети. Ми, можливо, здатні виправити свої тіла, але виправити свій час, особливо своє минуле, є операцією набагато більш проблемною та малоймовірною.
Ми можемо вибрати свій простір – побудувати будинок, відправитися у подорож чи емігрувати. Тільки в часі ми ще не навчилися пересуватися: він рухається у нас, а не ми в ньому.
Відомо, що серед професій, яким середньовіччя забороняло займатися християнам, було лихварство. Давати гроші під відсоток означає продавати час. А це, вважали сім чи вісім століть тому, принаймні нечемно: час належить не людині, а тому, хто його створив.
Табу на продаж часу зник у Європі із просуванням капіталізму, одним із винаходів якого була думка, що час можна продавати, що «час – це гроші». Поступово народилися буржуа – люди, які вдають, що знають, скільки коштує година їхнього життя, година життя їхніх працівників та година позичених доларів.
Звісно, для свого виживання і для свого життя ми змушені свій час продавати. Ми змушені працювати, позичати свій час іншим, заробляти гроші. Але наша свобода залежить від того, чи залишається у нас час «не на продаж». Час not for sale. Час як подарунок.
Вважати час подарунком – означає цінувати ті моменти в житті, коли ми робимо щось не за гроші, коли даруємо свій час людям чи заняттям, які не приносять нам прибутку, але завдяки яким наше життя стає цікавішим.
Це може бути турбота про інших, спілкування з друзями, хобі чи інші немеркантильні речі. Це може бути все те, що дозволяє нам дарувати час.
У фільмі Вейна Ванга Smoke (за сценарієм Пола Остера) все крутиться навколо кількох персонажів, які розповідають один одному історії, курячи сигарети. Розповідання історій та куріння схожі: дим іде кудись нагору, розчиняється в атмосфері, не приносить ніякої "користі". І все ж це можливість зробити паузу та просто поговорити, а в цьому є щось дуже людське і дуже людяне.
Закінчується кіно новелою Остера "Різдвяна історія" - про те, як власник маленького магазину випадково стає фотографом. Його особливість – в тому, що він робить знімки щодня, в один і той самий час, з одного й того самого місця. А фотографом він став тільки тому, що погнався за хлопцем, який вкрав щось у його магазині, потрапив до його квартири і знайшов там купу крадених фотоапаратів.
Один із них він узяв собі, як компенсацію за крадені речі – чи радше як подарунок долі. Бо завдяки ньому головний герой знайшов заняття, яке трохи змінило його життя. Так він знайшов свій власний, ні на що не схожий, час.


вівторок, 8 лютого 2011 р.

Folie

Французький переклад «Похвали глупоті» Еразма Ротердамського звучить як Eloge de la folie, «Похвала безумству».
Folie – дивне французьке слово; в ньому і «божевілля», і «дурощі», і «блазенство», і «глупота», і «недоумство» - та незліченна палітра відхилень, від безумства до сміху, які протистоять «розуму».
Folie, fou, folle близькі до англійського fool – до бітлівського The fool on the hill, дурника із тисячею голосів, The man of a thousand voices talking perfectly loud. 
Коли Фуко писав свою Histoire de la folie à l'âge classique, його героями були не лише безумці, майбутні пацієнти психлікарень – але й та величезна армія дурнів, юродивих, грайливих блазнів, навіжених акторів, які колись жили в європейських містах і яких «цивілізація» поступово навчилася підкоряти своїй дисципліні.
Folie – не те, що позбавлене розуму (déraison), а те, що бачить іншу реальність і навіть здатне цьому розумові дещо відкрити про нього самого, дещо таємниче і навряд чи приємне. 

середу, 2 лютого 2011 р.

Траєкторія життя

Одна східна притча розповідає про двох чоловіків, які зустрілися посередині високої гори, на півдорозі до вершини.
Перший усе життя провів на верхів’ї, але не витримав самотності і спускався вниз. Інший від народження жив у долині, але стомився від людського товариства і здійснював свій перший підйом.
Зустрівшись, вони міркують про свої життя. Горець каже, що сенс існування – в тому, аби здійснити ризикований спуск, спуститися до людей, принести їм свою самотню мудрість. Мешканець долини заперечує і стверджує, що смисл життя – у тому, аби залишити суспільство, забути своє минуле і свою сім’ю – і здійснити свій підйом до вершини.
Життя людей подібні до таких подорожей. У кожному з них є точки відліку та уявні точки призначення; у них також є несподівані повороти, круті підйоми чи спуски.
Спробувати зрозуміти чуже життя – це спробувати розшифрувати його траєкторію: точку відліку існування людини, середовище її народження, її вихователів, проти чого вона протестувала, хто був її першим коханням, хто був її богами, чому вона їх скинула.
Ці траєкторії життя настільки ж необхідні для розуміння іншої людини, як карта території – для орієнтації на місцевості. Тут кожен елемент важливий, як частинка великого паззлу: навіть без найменшої частини картина не буде повною.
Уявіть собі двох людей: один із них живе в пустелі, інший – у далеких сибірських лісах. Спитайте кожного, що є раєм. Можливо, перший вам скаже, що це ковток води в спеку, другий – що це теплий пісок під ногами.
Вони назвуть речі, яких їм бракує – але їм бракуватиме різного. Вони подорожують різними маршрутами, керуються різними картами і мріють про різне щастя.
Наші життя подібні до подорожей. Ми приходимо один до одного з різних країн і різних планет. Ми подорожуємо з різними швидкостями і на різні відстані. 
Ось тільки в подорожі життя, на відміну від звичайної поїздки на курорт, ніколи немає квитків назад.