Життя

Колись, у великому блискучому потязі, що їде на північ, ти раптом уперше знайомишся зі своїм життям.

Воно приходить до тебе з непокритою головою, можливо із застудженим голосом, у темних окулярах, в дешевих кедах чи рваних холодних кросівках, хоча на дворі зима.

Ти жив довго, можливо надто довго, але з ним знайомишся вперше. Своє життя ти бачиш перед собою як чужинця, що на тебе несхожий. Він стоїть перед тобою і питає в тебе поради. Чи намагається тобі щось продати. Чи просить гроші на їжу чи на цигарки.

Ти кажеш йому – відчепися. Потім. Я зайнятий.

Він іде геть.

Згодом ти зустрічаєш його безліч разів. Щоразу думаєш, що ти надто зайнятий. Надто зайнятий для свого життя.

Потім наступає час, коли він уже не приходить.

Ти починаєш скрізь його шукати. В магазинах, на бульварах, у чужих квартирах та далеких країнах. У вечірніх горизонтах. У нічній порожнечі.

Виходиш у поле і починаєш кричати. Починаєш його гукати, як божевільний. Де воно, твоє життя? Де ти його загубив? Що ти зробив не так?

Тільки згодом ти розумієш, що воно завжди було поруч. Що треба було просто відчути тепло його дихання. Звук від його кроків. Запах його поту.

Що воно – твоя єдина надія і твоя єдина цінність. Що в твоєму житті нічого більше немає - окрім нього.

Що за весь цей час ти нічого не втратив, хоч і нічого не здобув. Що твоє життя завжди буде тобі вірним. Що воно не відступиться і не зрадить тебе.

Не відчепиться. Навіть коли ти зайнятий.

Навіть коли ти відключив телефон.

Навіть коли ти втратив останню надію. «Чувак», - запитає  воно, - «це не ти загубив?». Запитає, протягуючи тобі руку і повертаючи цю нікчемну ілюзію, завдяки якій ти ще тримаєшся на цьому світі.

Воно також скаже тобі по секрету, що надія ніколи не буває останньою.

Твоє життя тебе любить, попри всі твої дурощі. Попри те, що ти на це не заслуговуєш. Попри те, що ти, відверто кажучи, тупе трусло.

Воно все одно тебе любить.

У тебе воно одне. У нього ти один.

Невидимий Флобер

Стаття на сайті ЛітАкцент

Одного темного січневого вечора 1844 року сільською нормандською дорогою рухається двомісний кабріолет. У ньому двоє молодих людей. Одного звати Ґюстав; він тримає віжки. Поруч сидить його брат із дивним для Франції іменем Ахілл.

Ґюстав потім зізнається, що в цю ніч молодого місяця було неймовірно темно: він не бачить майже нічого, навіть вух свого коня. Небо чорне та безмісячне; світло далекого заїзного двору є єдиним орієнтиром. Поруч виринає великий віз із масивним ліхтарем. Ці єдині в усьому просторі джерела світла – від заїзного двору та від несподіваного возу – віддалялися один до одного, як дві далекі планети. І раптом з’явилося третє, потужніше, ефемерніше і водночас реальніше: у свідомості Ґюстава немовби щось вибухає. Він випускає поводи і падає. Він не рухається і схожий на людину на порозі смерті. Чи навіть за її порогом.

Лікарі потім скажуть, що у цього двадцятидворічного молодого чоловіка стався інсульт, «congestion au cerveau», немов «приступ апоплексії в мініатюрі». Напади повторювалися: протягом наступних двох тижнів їх було цілих чотири. Далі вони приходили з різною регулярністю: конвульсії, стискання рук, блювота, піна на губах, галюцинації. Цієї хвороби Ґюстав уже ніколи не позбудеться.

Двадцять два роки після тієї події він пояснюватиме свої відчуття під час цих нападів:

«Спочатку невизначений страх, непевна тривога, болісне відчуття очікування – ніби як перед поетичним натхненням, коли ми відчуваємо, що «щось має відбутися». Потім, одразу, «немов блискавка» - «миттєвий наплив чи радше миттєве вторгнення пам’яті», адже «галюцинація, власне кажучи, не є нічим іншим, як пам’яттю», «хворобою пам’яті, вивільненням того, що вона приховує».

І нарешті – потоки образів, сюрреалістичні (скажуть менше ніж за століття), демонічні (сказали би менше ніж за століття перед тим), неймовірне психічне кровопускання:

«Ви відчуваєте, ніби з вас виливаються образи, як потоки крові. Вам здається, що все, що міститься у вашій голові, одночасно вибухає, немовби тисяча частинок феєрверку, і у вас просто бракує часу роздивитися ці внутрішні образи, які несамовито перед вами пропливають. А в інших ситуаціях все починається з одним-єдиним образом, який збільшується, розгортається та нарешті покриває об’єктивну реальність».

Читати всю статтю на сайті ЛітАкцент