Книги та їхні тіла

http://ut.net.ua/column/231/0/82/

Про одного середньовічного багатія початку XIII століття розповідають, що він продав свій будинок, аби замовити собі копії біблійних книг. Чотири Євангелія in quarto коштують йому 15 ліврів – тобто лише вп’ятеро менше середньої вартості тогочасного будинку.

У Середньовіччі книги були дефіцитом і ознакою розкоші: аби отримати собі власну копію Біблії, людина мала замовити послуги писаря й художника (його робота могла тривати кілька років), викласти чималі гроші за пергамент, чорнила, фарби, шкіряний перепліт та коштовні прикраси.

Попри те, що багато століть тому книги були просто дорогою розкішшю, рідкісними їх робили не лише вартість виробництва. Книг було мало, бо саме вживання цього слова в множині видавалося неочевидним. Люди християнського середньовіччя вірили, що справжньою книгою є тільки Книга, себто Біблія; решта ж – другорядні коментарі, передвістя чи практичні поради для виживання.

Можливо, народження «сучасної», або «модерної» людини відбулося тоді, коли змінився спосіб читання і ставлення до книг. Коли книги почали природно існувати у множині, конкуруючи одна з одною та стверджуючи власне право на відкриття невідомої території реальності. Коли конкуренцію до культових книг, які читають сотні разів, почали складати ті, що їх читають один раз, аби по закінченні перейти до іншої.

Наприкінці XVIII століття літературою споживання стали романи. За останні десять років століття в Німеччині їх з’явилося стільки ж, скільки за попередні п’ятдесят. 

Письменник поступово ставав модною фігурою – а надто письменник, який багато та швидко пише. Про деяких із них жартують, що вони пишуть швидше, ніж можуть читати – а тому читають не все, що написали. 

«Сповідь» Руссо та «Вертер» Ґете були тоді посередниками поміж епохами. Вони були найуспішнішими продуктами початку епохи споживання книг. Але водночас любов публіки робила із них нові культові і майже сакральні книги. В епоху книжкового споживання залишаються тексти, які читають сотні разів: їх наслідують, під них мімікрують, їх перечитують, відповідно до них будують власні життєві історії.

Популярність роману провокує важливий поворот в історії книги. Роман не витісняє ідею культової, єдиної книги – але натомість дає індивідові можливість вибирати свою власну культову книгу. У самого Вертера під час його самогубства на столі знаходять відкритою «Емілію Галотті» Лессінґа. У Росії після прочитання Бальзака з’являються малі спільноти, члени яких грають ролі персонажів «Людської комедії». У Швейцарії бюргери колекціонують видання Руссо та виховують своїх дітей за правилами його «Еміля».

«Світ було створено, аби він завершився прекрасною Книгою», - напише наприкінці ХІХ століття французький поет Стефан Маларме. Ця фраза була знаком того, як змінився той самий світ, чиїм мешканцем Маларме себе відчував, і як змінився образ Книги, якої він прагнув. Книга в уяві цього символістського поета була не початком, а кінцем, не альфою, а омегою історії.

Але епоха Маларме не здійснила його мрії: замість прекрасної Книги людина опинилося поміж океану прекрасних (і не дуже) книг, у різних обкладинках, з різними запахами, з різними шрифтами, написаних різними мовами. І головне – книг, чиї ідеї як правило були несумісними з ідеями інших книг, написаних іншими людьми.

На початку ХХ столітті образ письменника, філософа чи історика майже неуникно пов’язаний із образом бібліотеки. На початку 1930-х, розбираючи свою бібліотеку після чергового переїзду, німецький філософ Вальтер Беньямін напише есей «Розпаковуючи власну бібліотеку» - маленький текст про пристрасть колекціонування книжок. Кількома роками пізніше французький історик Фернан Бродель винайматиме в Ріо-де-Жанейро двокімнатну квартиру: одну кімнату для себе та іншу – для своїх конспектів та записів.

Ще на початку цієї бібліотечної пристрасті Флобер напише «Бувара та Пекюше», знамениту пародію на світ прив’язаних до книжок людей, які розчиняються в нескінченному світі текстів, ґравюр, товстих корінців і запахів старих манускриптів.

Як маленькі равлики з великим вантажем на спині, тогочасні інтелектуали носять за собою книжки, якими володіють, і майже розчиняються в цьому дуже матеріальному та тілесному світі думок, емоцій, персонажів та поетичних рядків. У міжвоєнний, а надто у повоєнний час відродиться любов до цитати: гачка, закинутого по той бік історії, до іншої людини та іншої книги. Кожен вибудовує власний пантеон книжок – і 

кожна з цих книжок має своє тіло та свою історію.

Пізніше Борхес, цей любитель бібліотек та антикварних магазинів, вигадає свою знамениту фантазію про книгу, яка не має кінця. У цієї книги нескінченна кількість сторінок, і ви в будь-який час можете знайти історію, з якою ще незнайомі. В епоху звичності матеріальних книг, це була нахабна думка: вона пропонувала уявити неуявне і помислити абсурдне.

Нині, з появою кишенькових електронних книг, кіндлів, ірідерів і т.д. ця фантазія майже стала реальністю. Сьогоднішня людина може взяти свою бібліотеку в метро і сісти з нею в літак. Їй не потрібно винаймати окремі кімнати, аби знайти помешкання для текстів, які супроводжуватимуть її життя.

Як і більшість старомодних людей, ще довго звикатиму до цієї зміни. Безтілесні книги для мене так само незвичні, як і безтілесні люди. І напевно, ані кіндл, ані ірідер не фігуруватимуть серед тих кількох книжок, які я би взяв із собою на безлюдний острів.

Вони точно не витримають конкуренції з якимось старим романом – хоча б навіть із вічним «Робінзоном Крузо», у знайомій обкладинці та впізнаваним тілом.

Ґумовий час

З колонки на "Українському тижні"

Коли я ходив до школи, то починав свій день із однієї й тієї самої гри. Щодня зранку я намагався на відстані вирахувати, коли тролейбус під’їде до моєї зупинки.

Моїм головним об’єктом спостереження були електричні дроти над дорогою. Якщо дроти починали ледь тремтіти, це був знак, що недалеко від нас рухається тролейбус. Я знав, що він приховався за поворотом, навіть не бачачи його.

Тоді я відчував себе подібним до первісних мисливців, що вистежували звіра по його слідах чи зламаному гіллю.

Поступово я звик до того, що рух громадського транспорту схожий на інші явища природи, передбачити які можна тільки за народними прикметами. Як дощ чи сніг, як вітер чи непогоду.

Пізніше, коли я поселився на рік у Будапешті, я вперше зіткнувся із тим, що міські автобуси ходять за чітким графіком. Мої знайомі швидко зорієнтувалися, виписали розклад до своїх щоденників та завжди приходили вчасно. Я ж запізнювався, і потім щоразу стояв хвилин п’ятнадцять, чекаючи на милість угорських диспетчерів.

Я вже тоді почав розуміти, що життя європейців передбачає дотримання чіткої часової структури. Це життя неможливе без послідовності дедлайнів, термінів виконання та часових меж. Якщо ви не впоралися з часом, не дотрималися дедлайну, ви програли.

Я також почав розуміти, чому в Європі на зупинках позначають точний час відправлення автобуса, а у нас - абстрактний «інтервал руху», без орієнтирів та зобов’язань.

Наш східноєвропейський час менш певний та більше схожий на рідину, що переливається з однієї посудини до іншої, не маючи чіткої форми. Ми віримо в життя після дедлайну і сподіваємося, що на нас чекатимуть, якщо ми спізнимося. Наш час нетвердий – він подібний до ґуми, здатної розтягуватися та приймати будь-які можливі форми.

Кілька разів у моєму житті цей ґумовий час зіграв позитивну роль. Я запізнювався на потяги і встигав на них тільки тому, що вони самі запізнювалися. Я зустрічався з новими людьми, бо плутав місце та час зустрічі зі старими знайомими. Я опинявся в нових місцях, які змінювали моє життя. Ця гнучкість сполучала речі та людей, які за інших обставин сполучити було неможливо.

Для суспільства, можливо, цей ґумовий час є штукою поганою і загрозливою. Окремого ж індивіда він змушує бути готовим до думки, що в реальному житті мало що відбувається за графіком.

Але там, де руйнується графік, народжується інтуїція. І люди вчаться розшифровувати речі, сховані за сотнею масок.

Дружба народів, пророк Мухамед та овочеві магазини

З блогу на "Українському тижні"

Мешкаючи кілька років у передмісті Парижа, пізно ввечері я неодмінно заходив до арабського магазину. Мене інтригувало, чому в сонному місті, наповненому дощами та духом солідарності, може щось працювати після десятої вечора.

На вході я часто бачив цитату з Корану чи якогось суфійського мудреця, які господар регулярно змінював. Вони були лаконічні та прості. Інколи від них стискалося серце:

«Зробіть один крок назустріч Аллаху – і він побіжить вам назустріч». 

Господар магазину з’являвся з маленької непомітної кімнатки, де він проводить намаз. Побачивши мене, він завжди грався у французьку ввічливість. Він казав мені щось про «бонжур мсьє» та «що би ви хотіли купити», посміхаючись так, ніби він чекав на мене усе своє життя.

Я ніколи йому не вірив. У його вдавано привітному обличчі та галантній інтонації було багато фальшивих нот. Ця мімікрія під французьку ввічливість виглядала штучною. Ніби я стикався з манекеном чи роботом.

Для господаря я завжди був чужинцем, і у мене не було шансів стати його добрим знайомим. Він чекав, що я куплю щось у нього та залишу його наодинці з його страхами перед поліцейськими перевірками та молитвами Аллахові.

Спостерігаючи за ним, я переставав вірити історіям про те, що світ став пласким та однаковим, що люди на різних континентах стають схожими один на одного.

Я починав думати, що поверхні людей та речей стають подібні одні до одних, але всередині кожен залишається зі своїм світом та зі своїм Богом.

Між мною та цим мусульманином навряд чи могло бути що-небудь спільне. І це мене тішило, радше ніж засмучувало. Бо нерозуміння – це ключ до таємниці.  

Тоді я прагнув якнайскоріше купити те, що мені потрібно, та піти з магазину. Аби дати змогу цьому арабському господареві побути наодинці та зробити крок до свого Бога.

Який у відповідь, напевно, готовий побігти йому назустріч. 

Старіння речей

З блогу на "Українському тижні"

Одного дня я заїхав до батьків, аби забрати частину своїх старих скарбів. У великих картонних коробках на балконі на мене чекали вкриті пилом книжки, копії непрочитаних текстів та старі записники.

В одній із них я знайшов із десяток відео-касет. Там було кілька фільмів, мені дорогих – джармуш, кустуріца, трохи формана, щось з альмодовара та медема, вуді алена, тарковського та йоселіані.

В іншій коробці відкриття було ще дорожчим: десятки магнітофонних касет із переписаною в середині 1990-х музикою, здебільшого старим британським арт-роком -king crimson, yes, gentle giant, atomic rooster,uk.

Я стояв, дивлячись на ці скарби, не знаючи, що з ними робити. У мене давно немає відео-магнітофона, а старий музичний програвач із касетними деками уже кілька років не працює.

Більшість із тих фільмів та музичних альбомів змінили свої матеріальні тіла, поселившись у моєму комп’ютері.

Непотрібність цих старих касет, які мали би бути для мене такими дорогими, мене збентежила. -

Так, ніби я був свідком старіння речей.

Свідком того, що речі у нашому світі старіють швидше, ніж люди. Можливо, швидше, ніж комахи чи мікроорганізми.

Раніше, кілька сотень років тому (я так собі уявляю), речі старіли повільно. Неспішно вкривалися тріщинами, немов зморшками на тілі, неспішно втрачали колір молодої свіжості, досягали зрілості, а потім старості.

Усі ці будівлі, старі меблі, вишиті хустини, ремісничі знаряддя, які переживали їхніх володарів та були свідками минулих епох.

Порівняно з ними сучасні речі старіють некрасиво, майже потворно. Їх не створили для старіння; їх створили тільки для народження і смерті.

Радянські меблі 1960-х чи 1970-х років, які ще досі стоять у наших хрущовських квартирах, вмирають, не переживши зрілості і старості, нагадуючи заспиртованих комах чи дешеві підроблені мумії.

Сучасні телефони, музичні програвачі, відео-плеєри створюють на кілька десятків місяців, і старіти їм немає сенсу. Не доживши навіть до двох років – часу, коли дитина починає говорити, - нові речі опиняються у коморах приватних будівель, а потім прямують на сміттєзвалища...

Інколи мені здається, що у найближчому майбутньому більшість речей житиме лише один день.

Зранку, що до сходження сонця, їх створюватимуть, розвозитимуть по магазинах, продаватимуть – а ввечері увесь непроданий чи використаний мотлох скидатимуть із пароплавів в океан.

І тоді речі нагадуватимуть метеликів-одноденок, які живуть тільки один день. І помирають одразу після першого кохання.

Запахи, які зникають

З блогу на "Українському тижні"

Колись люди ще мали запах своїх професій. Продавці у рибних крамницях пахли рибою, пекарі пахли хлібом, різники –кров'ю та м'ясом. Теслярі пахли свіжим деревом, маги-алхіміки – сіркою та старими книгами.

А ще були ті, хто мав запах яблучного сиропу.

Запах був найкращим інструментом ідентифікації та самоідентифікації. Запах міг відкрити таємниці та розкрити секрети; він не давав людині шансу на маскарад.

Якщо чоловік пахне рибою, він не може вдавати з себе пекаря чи гончаря. Він моряк або продавець у рибній крамниці. Він не може здаватися кимось іншим.

Сьогодні люди в ліпшому випадку ховають свої запахи за парфумами, в гіршому - пахнуть супермаркетами та автобусними зупинками. Природні запахи зникають, поступаючись місцем мімікріям та синтетичним ароматам. Втрачаючи свої запахи, люди втрачають останні зв’язки з великим організмом природи.

Запахи –найефемерніший елемент людського тіла, але він найбільше протистоїть репродукції. Людина давно навчилася досконало відтворювати звуки, тактильні форми та образи. Вона навчилася передавати їх на відстані, без великих втрат.

Тільки смак та запах опираються великим дистанціям. Вони завжди прив’язані до речей та ґрунту. Одні й ті самі страви в різних місцях смакують по-іншому, реагуючи на інакшість землі, продуктів, пори року та способу приготування.

Запахи не люблять подорожувати. Вони пускають коріння. Їх неможливо передати в мережі.

Можливо, скоро вони залишатимуться головними притулками приватності та індивідуальності. Можливо, люди майбутнього працюватимуть над індивідуальністю запахів власних тіл та власних помешкань більше, ніж над індивідуальністю зовнішнього вигляду.

Тоді прийде нова епоха. Залишилося тільки придумати їй кілька приємних імен.