неділю, 26 грудня 2010 р.

Нічне бачення

У великих європейських містах ніч відкриває те, що ховає день.
Вона відкриває бідність чи бездомність: усі ці люди, які вдень просять гроші чи їжу, вночі залишаються єдиними мешканцями вулиць.
Вони шукають теплі каналізаційні ґрати чи люки, порожні лави, підземні переходи та сходи у великих будинках.
Вони ховаються у дешевих наметах, під товстими ковдрами – десятки тіл, розкиданих прямо на тротуарах, як загиблі на полі бою.
Вранці їх можна ще застати: вони прокидаються пізно, бо давно розучилися підлаштовувати своє життя до ритму сонця.
Їх, цих загиблих, ліпше видно вночі. Ніби темрява дозволяє ліпше бачити. Ніби вона стає іншим, справжнім світлом.


пʼятницю, 24 грудня 2010 р.

Дім і подорож

Будь-яке помешкання може набриднути. - Будь-яке, напевно, окрім власного дому. 
Набридає все, що перестає нести із собою нові речі. І лише від свого дому ми зазвичай не вимагаємо нічого нового.
Дім – це притулок від нового, від його неочікуваності та брутальності, від його чарівності та жорстокості, від його революційності та контр-революційності. Дім – це червона книга для звичних нам речей, які ризикують бути знищеними.
Я належу до тих, хто любить подорожувати, хто любить вокзали, готелі, аеропорти та автозаправки на великих дорогах. Я думаю навіть, що готельні кімнати створено для короткочасної любові – а тому все тут має бути стерильне, чисте, позбавлене пам’яті про попередніх мешканців, про їхні тіла та звички, про їхні запахи та хвороби. Це чистий аркуш, який після нашого від’їзду повертається до самого себе, із нульовим ступенем минулого.
Але наш дім, на відміну від готельних кімнат, не може бути простором без минулого. Його оточують спогади: мої, моєї родини, моїх батьків чи навіть чужих мені людей. Можливо, тому додому хочеться тягти старі речі, речі з пам’яттю, нестерильні і непродезінфіковані.
Ті, хто нас створив, добре вигадали, наділивши любов’ю до подорожей і до переміщень. Для читання чи музики я особисто завжди потребую руху, вагонів метро, вокзалів чи великих доріг. Ніби зміни у свідомості потребують змін тілесних та просторових.
Натомість удома я оточую себе речами, які не несуть нової інформації. Вони знають, що не мусять мене дивувати. Вони не пропонують нічого нового, вони просто дорослішають разом зі мною.
Дім – це місце минулого, а не майбутнього. Минулого, в яке ми кожен день можемо повертатися, бо тільки так можна мріяти про те, що нічого не змінюється, що ми не старіємо, що смерть наступить нескоро, і що завтра буде так само добре, як і сьогодні. 


середу, 8 грудня 2010 р.

Мова обличчя

Часто бачу на французьких вулицях обличчя, ніби скопійовані з портретів 16-го чи 17-го століття. - Інший одяг, інші зачіски, інші прикраси, але риси ті самі.
Пам'ятаю, роздивлявся портрети українських гетьманів і подумав, що люди з цими обличчями все ще ходять нашими вулицями.
І що це дивна риса великих спільнот: зберігати свої обличчя, попри війни, асиміляції, зміни влади та ідеологій, навіть зміни "внутрішнього світу".
Кажуть, що зовнішність оманлива; але я часто переконуюся, що якимось дивним чином обличчя є дзеркалами людської психіки. Вони пропонують нам знаки, які часто можна розшифрувати.
Я бачу круглі обличчя добродушних людей, які не мають гострих кутів і не несуть ніяких загроз.
Або скульптурно досконалі та відшліфовані обличчя західноєвропейських чоловіків, чиї чіткі лінії є відображенням ліній їхніх думок.
Я бачу сором’язливих чи невпевнених у собі людей, чиї обличчя їх одразу видають, якимось невловимим виразом збентеження.
Я бачу жорстких людей, із тонкими губами та вузькими очима, і знаю, що їх треба остерігатися. Я бачу жартунів із зморшками біля очей та губ, і думаю, що з ними буде весело.
Я бачу дітей із дорослими обличчями, і думаю, що вони можуть стати мудрецями або божевільними. Я бачу дорослих із дитячими обличчями, і мені здається, що вони досі хочуть залишатися дітьми. 
У ці моменти я думаю про те, що якщо обличчя говорять, значить їм досі є що сказати.
А також - що наші обличчя є єдиними нашими повідомленнями, які ми майже не здатні контролювати.
Можливо, вони будуть єдиними листами, з якими ми після смерті стоятимемо десь там нагорі, очікуючи на кару чи милосердя.

пʼятницю, 3 грудня 2010 р.

Про душ(у)

У моєму житті є речі, від яких я ніколи не відмовлюся. Я знаю, що вони завжди будуть зі мною, фізично чи метафізично. – Наприклад, моя родина. Чи музика. Чи бажання жити в передмісті.

Серед цих речей є душові кабіни. Моя любов до них специфічна. Можливо, вона пов’язана з тим, що я ніколи не мав їх у себе вдома.

У моєму житті душ завжди був пов’язаний із подорожами. Він з’являвся під час моїх переміщень – у гуртожитках, на вокзалах, у готелях, на базах відпочинку. Він був символом руху.

Душові є головним елементом студентських кімнат, дешевих хостелів чи готельних номерів. Їхні невидимі конструктори знають, що тут з’являються люди, які пересуваються та змінюють місце. Вони не можуть собі дозволити лягти та прийняти ванну. Їхні тіла цього не витримають. Із водою вони мають зустрітися стоячи.

В усіх моїх рідних помешканнях я ніколи не мав цієї душевно-душової насолоди. Скрізь були ванни – звісно, із душем, але бажання прийняти душ стоячи стикалися з незручностями. Вода розплескувалася на підлогу, приходили розлючені сусіди, казали, що я їх заливаю, я відповідав, що це вони заливають, що я заливаю – і т.д. Окрім того ванна як об’єкт вимагає горизонтальної позиції тіла. Тут нічого не поробиш. Так замислили архітектори. Так замислила природа.

Але коли я подорожую, ванни мене оминають. Мої вічні супутники – душові кабіни, із струменем води прямо над головою. Вони дають відчуття невагомості та руху. Вони не вимагають ритуалу. Вони майже не вимагають часу. Я не змінюю своєї позиції тіла, не змінюю свого місця в просторі. Просто стою, а згори ллється вода. Нічого не змінилося, просто згори ллється вода. Я не вдома. І це також може бути щастям.

Можливо, через те, що я риба за гороскопом, для мене зустріч із водою невіддільна від руху: або плавання, або дощ, або душ.

Схожість двох останніх слів мене завжди заворожувала. Я навіть перейменовував свої готельні душові кабіни на дощові кабіни. Це єдиний дощ, чию температуру я міг визначати сам. Тому часом максимально наближаю її до природної – тієї, що є насправді, із неба.

Але проблема ось у чому: думки про безсмертя душі, які часом просяться до моєї голови, відвідують мене саме у душових кабінах.

Можливо, саме в душі я і залишаюсь сам на сам зі своєю душею. Пара густа, тіла не видно, залишається тільки вона.

Вона розповідає про свої пригоди, минулі та майбутні. Вона каже, що безсмертна, і я їй вірю. Бо в такі моменти вона особливо переконлива.

До того ж, я риба, а риби вірять в безсмертя душ. Так само як і в безсмертя дощів та вічних душових кабін.

четвер, 2 грудня 2010 р.

Ахілес і маленька черепашка

Грецький філософ Зенон якось пожартував, що Ахілес ніколи не наздожене черепаху.
Бо щоразу, як він просунеться уперед на метр, черепаха просунеться на сантиметр далі від нього; як Ахілес просунеться на сантиметр, черепаха – на міліметр далі – і так до нескінченності.
Але інколи все стається навпаки, і дійові особи міняються місцями. Тоді маленька черепашка здатна наздогнати Ахілеса. Чи принаймні змусити його зачекати.
Якось ми з моєю дружиною Танею та моєю маленькою донькою Дариною відпочивали на березі озера. Донці було майже півроку, і вона ще не вміла повзати.
Коли дружина на деякий час відійшла, аби купити кілька речей, мала сприйняла це спершу спокійно.
Збентежилася тільки тоді, коли мама була вже далеко.
Саме тоді моя донька зібрала всі свої сили докупи і проповзла свої перші пів метра. Вона не плакала, не нервувала, вона просто щосили повзла до своєї мами.
Це раптом стало сенсом її життя.
Я збирався погукати дружину, але вона сама щось відчула і обернулася. Повернулася до Дарини, взяла її на руки та заспокоїла.
А я подумав, що в цьому житті може бути все. І інколи маленькі черепашки здатні наздогнати Ахілеса.

четвер, 25 листопада 2010 р.

Локальна досконалість

Дон Риґоберто, герой роману «Похвальне слово для мачухи» Маріо Варґаса Льйоси, здійснив для себе одне важливе відкриття. Одного дня він полишив юнацькі мрії про перетворення світу та побудову нової людини. Він вирішив шукати не абсолютної, а локальної досконалості.
«Якщо ідеальна досконалість і можлива», - мислив тепер він, - «то лише для окремої особистості». Крім того, вона має бути «строго відділена у просторі (чистоплотність, приміром, чи секс) і в часі (і тому, і іншому треба приділяти час перед сном)».
Дон Риґоберто вигадує собі ритуал: щовечора він присвячує цілу годину доглядові за своїм тілом: ретельно чистить зуби, висмикує волосини з вух та носа, змащує шкіру обличчя, очищує шлунок. Потім займається коханням зі своєю дружиною. Так він веде війну зі своїм власним старінням.
Ритуал та повторення вносять порядок у його життя: якщо хоча би годину на день людина присвячує ретельному виконанню однієї і тієї самої приємної справи, вона має шанс на досягнення досконалості в окремо взятому часі та просторі.
Люди скінченні, а тому їх супроводжує страх смерті, трагедія старіння та сум від  нереалізованих мрій. Але небезпека може сама запропонувати протиотруту: у світі, де все зникає і на все бракує часу, джерелом задоволення можуть бути маленькі речі, що регулярно повторюються: щоденні ритуали, згубні звички, повторювані маршрути – вся ця приємна інерція життя.
Приклад тут можуть подати діти. Дитинство – це пора постійного знаходження нових відчуттів та емоцій, нових об’єктів і нових захоплень. (Півтора століття тому Бодлер  назвав дитину постійно «п’яною», адже вона постійно бачить речі у новому світлі).
Однак цю пристрасть балансує інша: прагнення повернення знайомих речей. Дитина щодня відкриває для себе нові речі – а тому любить старі іграшки.  Вона нехтує історією – а тому любить робити якісь речі в один і той самий час. У її житті щогодини трапляються неймовірні історії – а тому вона любить слухати одні й ті самі казки.
Така ритуальність дій може стати доброю альтернативою в житті, де кожен момент є ще одним кроком від народження до смерті. Повторення приємних речей – це шанс на свій власний штучний рай.
Так ніби щодня виходиш до свого особливого дзенського саду, в якому немає старіння. І раптом, у безнадійній війні проти смерті, на якийсь час відчуваєш себе переможцем.  


пʼятницю, 29 жовтня 2010 р.

Книги та їхні тіла


Про одного середньовічного багатія початку XIII століття розповідають, що він продав свій будинок, аби замовити собі копії біблійних книг. Чотири Євангелія in quarto коштують йому 15 ліврів – тобто лише вп’ятеро менше середньої вартості тогочасного будинку.

У Середньовіччі книги були дефіцитом і ознакою розкоші: аби отримати собі власну копію Біблії, людина мала замовити послуги писаря й художника (його робота могла тривати кілька років), викласти чималі гроші за пергамент, чорнила, фарби, шкіряний перепліт та коштовні прикраси.

Попри те, що багато століть тому книги були просто дорогою розкішшю, рідкісними їх робили не лише вартість виробництва. Книг було мало, бо саме вживання цього слова в множині видавалося неочевидним. Люди християнського середньовіччя вірили, що справжньою книгою є тільки Книга, себто Біблія; решта ж – другорядні коментарі, передвістя чи практичні поради для виживання.

Можливо, народження «сучасної», або «модерної» людини відбулося тоді, коли змінився спосіб читання і ставлення до книг. Коли книги почали природно існувати у множині, конкуруючи одна з одною та стверджуючи власне право на відкриття невідомої території реальності. Коли конкуренцію до культових книг, які читають сотні разів, почали складати ті, що їх читають один раз, аби по закінченні перейти до іншої.
Наприкінці XVIII століття літературою споживання стали романи. За останні десять років століття в Німеччині їх з’явилося стільки ж, скільки за попередні п’ятдесят. 

Письменник поступово ставав модною фігурою – а надто письменник, який багато та швидко пише. Про деяких із них жартують, що вони пишуть швидше, ніж можуть читати – а тому читають не все, що написали. 

«Сповідь» Руссо та «Вертер» Ґете були тоді посередниками поміж епохами. Вони були найуспішнішими продуктами початку епохи споживання книг. Але водночас любов публіки робила із них нові культові і майже сакральні книги. В епоху книжкового споживання залишаються тексти, які читають сотні разів: їх наслідують, під них мімікрують, їх перечитують, відповідно до них будують власні життєві історії.
Популярність роману провокує важливий поворот в історії книги. Роман не витісняє ідею культової, єдиної книги – але натомість дає індивідові можливість вибирати свою власну культову книгу. У самого Вертера під час його самогубства на столі знаходять відкритою «Емілію Галотті» Лессінґа. У Росії після прочитання Бальзака з’являються малі спільноти, члени яких грають ролі персонажів «Людської комедії». У Швейцарії бюргери колекціонують видання Руссо та виховують своїх дітей за правилами його «Еміля».

«Світ було створено, аби він завершився прекрасною Книгою», - напише наприкінці ХІХ століття французький поет Стефан Маларме. Ця фраза була знаком того, як змінився той самий світ, чиїм мешканцем Маларме себе відчував, і як змінився образ Книги, якої він прагнув. Книга в уяві цього символістського поета була не початком, а кінцем, не альфою, а омегою історії.

Але епоха Маларме не здійснила його мрії: замість прекрасної Книги людина опинилося поміж океану прекрасних (і не дуже) книг, у різних обкладинках, з різними запахами, з різними шрифтами, написаних різними мовами. І головне – книг, чиї ідеї як правило були несумісними з ідеями інших книг, написаних іншими людьми.
На початку ХХ столітті образ письменника, філософа чи історика майже неуникно пов’язаний із образом бібліотеки. На початку 1930-х, розбираючи свою бібліотеку після чергового переїзду, німецький філософ Вальтер Беньямін напише есей «Розпаковуючи власну бібліотеку» - маленький текст про пристрасть колекціонування книжок. Кількома роками пізніше французький історик Фернан Бродель винайматиме в Ріо-де-Жанейро двокімнатну квартиру: одну кімнату для себе та іншу – для своїх конспектів та записів.

Ще на початку цієї бібліотечної пристрасті Флобер напише «Бувара та Пекюше», знамениту пародію на світ прив’язаних до книжок людей, які розчиняються в нескінченному світі текстів, ґравюр, товстих корінців і запахів старих манускриптів.

Як маленькі равлики з великим вантажем на спині, тогочасні інтелектуали носять за собою книжки, якими володіють, і майже розчиняються в цьому дуже матеріальному та тілесному світі думок, емоцій, персонажів та поетичних рядків. У міжвоєнний, а надто у повоєнний час відродиться любов до цитати: гачка, закинутого по той бік історії, до іншої людини та іншої книги. Кожен вибудовує власний пантеон книжок – і 
кожна з цих книжок має своє тіло та свою історію.

Пізніше Борхес, цей любитель бібліотек та антикварних магазинів, вигадає свою знамениту фантазію про книгу, яка не має кінця. У цієї книги нескінченна кількість сторінок, і ви в будь-який час можете знайти історію, з якою ще незнайомі. В епоху звичності матеріальних книг, це була нахабна думка: вона пропонувала уявити неуявне і помислити абсурдне.

Нині, з появою кишенькових електронних книг, кіндлів, ірідерів і т.д. ця фантазія майже стала реальністю. Сьогоднішня людина може взяти свою бібліотеку в метро і сісти з нею в літак. Їй не потрібно винаймати окремі кімнати, аби знайти помешкання для текстів, які супроводжуватимуть її життя.

Як і більшість старомодних людей, ще довго звикатиму до цієї зміни. Безтілесні книги для мене так само незвичні, як і безтілесні люди. І напевно, ані кіндл, ані ірідер не фігуруватимуть серед тих кількох книжок, які я би взяв із собою на безлюдний острів.
Вони точно не витримають конкуренції з якимось старим романом – хоча б навіть із вічним «Робінзоном Крузо», у знайомій обкладинці та впізнаваним тілом.


суботу, 16 жовтня 2010 р.

Ґумовий час

З колонки на "Українському тижні"

Коли я ходив до школи, то починав свій день із однієї й тієї самої гри. Щодня зранку я намагався на відстані вирахувати, коли тролейбус під’їде до моєї зупинки.

Моїм головним об’єктом спостереження були електричні дроти над дорогою. Якщо дроти починали ледь тремтіти, це був знак, що недалеко від нас рухається тролейбус. Я знав, що він приховався за поворотом, навіть не бачачи його.

Тоді я відчував себе подібним до первісних мисливців, що вистежували звіра по його слідах чи зламаному гіллю.

Поступово я звик до того, що рух громадського транспорту схожий на інші явища природи, передбачити які можна тільки за народними прикметами. Як дощ чи сніг, як вітер чи непогоду.

Пізніше, коли я поселився на рік у Будапешті, я вперше зіткнувся із тим, що міські автобуси ходять за чітким графіком. Мої знайомі швидко зорієнтувалися, виписали розклад до своїх щоденників та завжди приходили вчасно. Я ж запізнювався, і потім щоразу стояв хвилин п’ятнадцять, чекаючи на милість угорських диспетчерів.

Я вже тоді почав розуміти, що життя європейців передбачає дотримання чіткої часової структури. Це життя неможливе без послідовності дедлайнів, термінів виконання та часових меж. Якщо ви не впоралися з часом, не дотрималися дедлайну, ви програли.

Я також почав розуміти, чому в Європі на зупинках позначають точний час відправлення автобуса, а у нас - абстрактний «інтервал руху», без орієнтирів та зобов’язань.

Наш східноєвропейський час менш певний та більше схожий на рідину, що переливається з однієї посудини до іншої, не маючи чіткої форми. Ми віримо в життя після дедлайну і сподіваємося, що на нас чекатимуть, якщо ми спізнимося. Наш час нетвердий – він подібний до ґуми, здатної розтягуватися та приймати будь-які можливі форми.

Кілька разів у моєму житті цей ґумовий час зіграв позитивну роль. Я запізнювався на потяги і встигав на них тільки тому, що вони самі запізнювалися. Я зустрічався з новими людьми, бо плутав місце та час зустрічі зі старими знайомими. Я опинявся в нових місцях, які змінювали моє життя. Ця гнучкість сполучала речі та людей, які за інших обставин сполучити було неможливо.

Для суспільства, можливо, цей ґумовий час є штукою поганою і загрозливою. Окремого ж індивіда він змушує бути готовим до думки, що в реальному житті мало що відбувається за графіком.

Але там, де руйнується графік, народжується інтуїція. І люди вчаться розшифровувати речі, сховані за сотнею масок.

Дружба народів, пророк Мухамед та овочеві магазини


Мешкаючи кілька років у передмісті Парижа, пізно ввечері я неодмінно заходив до арабського магазину. Мене інтригувало, чому в сонному місті, наповненому дощами та духом солідарності, може щось працювати після десятої вечора.

На вході я часто бачив цитату з Корану чи якогось суфійського мудреця, які господар регулярно змінював. Вони були лаконічні та прості. Інколи від них стискалося серце:
«Зробіть один крок назустріч Аллаху – і він побіжить вам назустріч». 

Господар магазину з’являвся з маленької непомітної кімнатки, де він проводить намаз. Побачивши мене, він завжди грався у французьку ввічливість. Він казав мені щось про «бонжур мсьє» та «що би ви хотіли купити», посміхаючись так, ніби він чекав на мене усе своє життя.

Я ніколи йому не вірив. У його вдавано привітному обличчі та галантній інтонації було багато фальшивих нот. Ця мімікрія під французьку ввічливість виглядала штучною. Ніби я стикався з манекеном чи роботом.

Для господаря я завжди був чужинцем, і у мене не було шансів стати його добрим знайомим. Він чекав, що я куплю щось у нього та залишу його наодинці з його страхами перед поліцейськими перевірками та молитвами Аллахові.

Спостерігаючи за ним, я переставав вірити історіям про те, що світ став пласким та однаковим, що люди на різних континентах стають схожими один на одного.
Я починав думати, що поверхні людей та речей стають подібні одні до одних, але всередині кожен залишається зі своїм світом та зі своїм Богом.

Між мною та цим мусульманином навряд чи могло бути що-небудь спільне. І це мене тішило, радше ніж засмучувало. Бо нерозуміння – це ключ до таємниці.  

Тоді я прагнув якнайскоріше купити те, що мені потрібно, та піти з магазину. Аби дати змогу цьому арабському господареві побути наодинці та зробити крок до свого Бога.
Який у відповідь, напевно, готовий побігти йому назустріч. 


Старіння речей


Одного дня я заїхав до батьків, аби забрати частину своїх старих скарбів. У великих картонних коробках на балконі на мене чекали вкриті пилом книжки, копії непрочитаних текстів та старі записники.

В одній із них я знайшов із десяток відео-касет. Там було кілька фільмів, мені дорогих – джармуш, кустуріца, трохи формана, щось з альмодовара та медема, вуді алена, тарковського та йоселіані.

В іншій коробці відкриття було ще дорожчим: десятки магнітофонних касет із переписаною в середині 1990-х музикою, здебільшого старим британським арт-роком -king crimson, yes, gentle giant, atomic rooster,uk.

Я стояв, дивлячись на ці скарби, не знаючи, що з ними робити. У мене давно немає відео-магнітофона, а старий музичний програвач із касетними деками уже кілька років не працює.

Більшість із тих фільмів та музичних альбомів змінили свої матеріальні тіла, поселившись у моєму комп’ютері.

Непотрібність цих старих касет, які мали би бути для мене такими дорогими, мене збентежила. -

Так, ніби я був свідком старіння речей.

Свідком того, що речі у нашому світі старіють швидше, ніж люди. Можливо, швидше, ніж комахи чи мікроорганізми.

Раніше, кілька сотень років тому (я так собі уявляю), речі старіли повільно. Неспішно вкривалися тріщинами, немов зморшками на тілі, неспішно втрачали колір молодої свіжості, досягали зрілості, а потім старості.

Усі ці будівлі, старі меблі, вишиті хустини, ремісничі знаряддя, які переживали їхніх володарів та були свідками минулих епох.

Порівняно з ними сучасні речі старіють некрасиво, майже потворно. Їх не створили для старіння; їх створили тільки для народження і смерті.

Радянські меблі 1960-х чи 1970-х років, які ще досі стоять у наших хрущовських квартирах, вмирають, не переживши зрілості і старості, нагадуючи заспиртованих комах чи дешеві підроблені мумії.

Сучасні телефони, музичні програвачі, відео-плеєри створюють на кілька десятків місяців, і старіти їм немає сенсу. Не доживши навіть до двох років – часу, коли дитина починає говорити, - нові речі опиняються у коморах приватних будівель, а потім прямують на сміттєзвалища...

Інколи мені здається, що у найближчому майбутньому більшість речей житиме лише один день.

Зранку, що до сходження сонця, їх створюватимуть, розвозитимуть по магазинах, продаватимуть – а ввечері увесь непроданий чи використаний мотлох скидатимуть із пароплавів в океан.

І тоді речі нагадуватимуть метеликів-одноденок, які живуть тільки один день. І помирають одразу після першого кохання.


Запахи, які зникають

З блогу на "Українському тижні"


Колись люди ще мали запах своїх професій. Продавці у рибних крамницях пахли рибою, пекарі пахли хлібом, різники –кров'ю та м'ясом. Теслярі пахли свіжим деревом, маги-алхіміки – сіркою та старими книгами.

А ще були ті, хто мав запах яблучного сиропу.

Запах був найкращим інструментом ідентифікації та самоідентифікації. Запах міг відкрити таємниці та розкрити секрети; він не давав людині шансу на маскарад.
Якщо чоловік пахне рибою, він не може вдавати з себе пекаря чи гончаря. Він моряк або продавець у рибній крамниці. Він не може здаватися кимось іншим.

Сьогодні люди в ліпшому випадку ховають свої запахи за парфумами, в гіршому - пахнуть супермаркетами та автобусними зупинками. Природні запахи зникають, поступаючись місцем мімікріям та синтетичним ароматам. Втрачаючи свої запахи, люди втрачають останні зв’язки з великим організмом природи.

Запахи –найефемерніший елемент людського тіла, але він найбільше протистоїть репродукції. Людина давно навчилася досконало відтворювати звуки, тактильні форми та образи. Вона навчилася передавати їх на відстані, без великих втрат.

Тільки смак та запах опираються великим дистанціям. Вони завжди прив’язані до речей та ґрунту. Одні й ті самі страви в різних місцях смакують по-іншому, реагуючи на інакшість землі, продуктів, пори року та способу приготування.

Запахи не люблять подорожувати. Вони пускають коріння. Їх неможливо передати в мережі.

Можливо, скоро вони залишатимуться головними притулками приватності та індивідуальності. Можливо, люди майбутнього працюватимуть над індивідуальністю запахів власних тіл та власних помешкань більше, ніж над індивідуальністю зовнішнього вигляду.

Тоді прийде нова епоха. Залишилося тільки придумати їй кілька приємних імен.



неділю, 26 вересня 2010 р.

Фото Ежена Атже

Продовжую експерименти з музикою та чорно-білим фото. Мелодія "Лінії" та фото Ежена Атже, одного з найбільших фотографів минулого столліття. 

неділю, 19 вересня 2010 р.

"Чорно-білі фото"

Моя мелодія "Чорно-білі фото", накладена на наші з Танею чорно-білі фотографії, здебільшого подорожі Європою.

суботу, 18 вересня 2010 р.

Брейґель і залізниця

У другій половині 1990-х я переїхав до батьків. Тоді я поселився у їхній квартирі на лівому березі, вікна якої виходять на довге озеро за русанівськими дачами.
У той час, ще перед тим, як газети стали щодня писати про глобальне потепління, зими у Києві були помірно сніжними та лагідними. Озеро за вікном квартири моїх батьків замерзало і вкривалося снігом. Коли сніг сходив з криги, поверхня озера ставала темно-сірою, майже чорною.
Ту майже чорну поверхню замерзлого озера оточували нескінченні простори білого снігу. І них були розкидані тисячі чорних фіґурок: дерева без листя, рибалки, що скупчувалися на льоду, полишені авта та самотні ворони у пошуках харчів та діамантів.
Принаймні кілька разів на тиждень, здебільшого зранку, ця картина ставала близькою до досконалості: знерухомлений пейзаж складався лише з двох кольорів, чорного та білого. Така лаконічність спонукала до думки, що природа також схильна до аскези, і що в її житті трапляються моменти, коли вона задовольняється мінімальною кількістю засобів експресії.
Але була одна деталь, яка увінчувала всю картину. Одразу за озером, відмежовуючи його від русанівських дач, розрізаючи картину навпіл, розташовувалася залізниця.
Я часто думав, що без залізниці увесь цей пейзаж не мав би сенсу. Цей суворий об’єкт, що виглядав із відстані лише як досконало пряма лінія, допомагав ліпше окреслити горизонт. У простоті залізничної колії є також щось аскетичне: натяк на те, як можна здобути владу на простором і часом, не вдаючись до допомоги небес чи позаземних цивілізацій.
В усьому іншому цей пейзаж нагадував зимові пейзажі Брейґеля-старшого, а найбільше його «Мисливців на снігу». Та сама завмерлість історії, аскеза природи та лаконічність чорно-білої картини.
І тоді я вперше почав дивуватися, чому у пейзажах Брейґеля немає залізниць.
Чому він нехтував цими мовчазними об’єктами, цією досконалістю ліній, яка би допомогла ліпше окреслити горизонт і підпорядкувати картину єдиній лінії.
Мені відповідали всерйоз, що Брейґель-старший жив у Фландрії всередині XVI століття, і навряд чи щось чув про залізницю, яка з’явилася лише через чотириста років по його смерті.
Я спочатку погоджувався, а потім думав: чи це означає, що Брейґель з’явився надто рано? Чи що залізницю створили надто пізно?
Можливо, якби Брейґель народився чотирма століттями пізніше, він писав би тільки залізниці? –
Тоді би ми, можливо, дізналися, куди прямують ті леґендарні мисливці на снігу. І чому вони так схожі на стомлених пасажирів плацкартних вагонів.


Нова мелодія: "Щось на кшталт колискової"

Написав нову мелодію - "щось на кшталт колискової": http://bit.ly/domdea, або можна завантажити тут http://bit.ly/dukN6u.

Більше музики - тут: 
http://vyermolenko.blogspot.com/p/blog-page_09.html




неділю, 29 серпня 2010 р.

Смітники та сновидіння

Щоранку, близько шостої, я прокидаюся від звуку сміттєзбиральної машини, що розвантажує смітник під моєю багатоповерхівкою.

Один і той самий звук порожніх пляшок та консервних банок, шелест використаних памперсів та пластикових пакетів, протести бомжів, яких позбавили їхнього скарбу.

Я прокидаються від звуку сміттєзбиральної машини, і можливо тому всі мої сновидіння, незалежно від сюжету та дійових осіб, закінчуються на смітнику. Під звук порожніх пляшок та консервних банок, під протести бомжів та інші явища природи.

Мені сниться якийсь фестиваль у Празі, на якому я розповідаю кільком випадковим слухачам про щось таке досконало ідіотичне, аж раптом здіймаюся посеред виступу, мчуся в аеропорт, беру квиток до Києва, прилітаю, беру в Борисполі таксі, мчуся порожньою трасою – бо знаю, що на мене чекає телефонний дзвінок, і що прийняти його я можу тільки там, на смітнику біля своєї багатоповерхівки.

І справді, я на місці, дзвонить мій телефон, і він чомусь має звук порожніх пляшок та консервних банок, до яких інколи додаються протести сплячих бомжів.

Або, уявіть собі тільки, мені сниться, що я - середньовічний хрестоносець, який вирушає в похід із серця Європи, але не задля визволення Гробу Господнього, а на смітник у моєму передмісті, де на нього має чекати якийсь дивний скарб, якісь мощі невідомого святого. І от я, з цілим військом французького короля, стою біля мого смітника, і глас невідомого святого лунає з неба, але чомусь цей глас має звук порожніх пляшок та консервних банок, а тембр голосу святого так нагадує тембр одного бомжа, якого я час від часу підгодовую дрібними грішми.

Такі мої сни нагадують дешеві голлівудські фільми: кожен із них починається незвично, кожен із них має несхожу на іншого зав’язку та інтригу – але закінчуються вони всі однаково, на смітнику перед моєю багатоповерхівкою.

Я прокидаюся від звуків сміттєзбиральної машини, і моє несвідоме збирає докупи усі картини сновидіння, увесь цей психоделічний дощ, що падав уночі, намагаючись зробити з нього хоча б якусь пристойну історію.

А я думаю про те, що, можливо, мої сни та мої ранкові емоції сильно змінилися б, якби смітник під вікнами моєї багатоповерхівки кудись перенесли чи геть спалили.

Я тоді би я дізнався, чим усі мої сни мали би закінчуватися насправді. 

четвер, 26 серпня 2010 р.

Завжди заговорюйте з незнайомцями

одного дня, кілька років тому, я опинився в мілані
о 12 ночі мене мала забрати приятелька зі stazione centrale

вона мала повести мене до своєї квартири, де мене мала чекати гаряча
вечеря і теплий душ

назавтра рано я мав поїхати до флоренції, де я мав зустріч в університеті

але приятелька чомусь про все забула
(напевно, вона чекала на мене наступного дня, а може й наступного року)

і о пів на першу ночі я все стояв посеред холодної площі напроти
stazione centrale і курив свої українські сигарети

раптом до мене підійшов чоловік
і щось запитав італійською

очевидно він просив у мене сигарет
і я з готовністю протягнув йому пачку української Прими

побачивши пачку, він чомусь страшенно зрадів

виявилося, це один із моїх співвітчизників
яких так багато на італійській землі

і ми почали розмову

було це ще за епохи кучми, тому ми швидко знайшли тему
він, як і всі, був страшенно ображений на президента
(хоч називав він його не так, а дещо по-іншому)
і на свою країну (хоч називав він її також не так, а дещо по-іншому)

раптом він мене запитав, чим я займаюсь


я почав думати, що ж йому відповісти такого, щоб

а) це скидалося б на правду (бо тоді я не зовсім розумів, чим я
займаюся, і зокрема що я роблю о першій ночі на центральній станції
цього прекрасного холодного міста)

б) він зрозумів хоча би приблизно, чим усе-таки я займаюся (зокрема на
центральній станції цього прекрасного холодного міста)

зрештою я витравив із себе слово

"політологією" сказав я

думаючи, що зрештою, всі розуміють,
що таке політологія
і навіть самі політологи


чоловік якось дивно на мене подивився
потім затягнув білу сигарету "Прима"
знову подивився

і сказав
із якоюсь проникливою інтонацією


задумливо

а-а, то ви


РОЗКОПУЄТЕ МОГИЛЬНИКИ ?..


Перевірка труб водоканалу

одного дня на дверях мого будинку з'явилося дивне оголошення

у якому було написано:

"з 1 вересня до 1 жовтня не буде гарячої води, а буде перевірка труб водоканалу"

мені здалося, що є щось магічне в цьому "А БУДЕ"

не "тому що буде", не "на жаль тому що буде", "перепрошуємо, через те
що буде", а -

А БУДЕ

очевидно, мені пропонували щось навзамін
ніби рівноцінний вибір: "гаряча вода" - чи "перевірка труб водоканалу"

і ця остання альтернатива, в очах авторів оголошення, була цілком справедливою, 
безцінною винагородою, яку я отримував за відсутність гарячої води

наче мені пропонували анкету, запитуючи: чому ви надали б перевагу:
"гарячій воді" чи "перевірці труб водоканалу"?

і я би відповів, "ясно, що перевірці труб водоканалу, нема питань"

я все життя хотів позбутися цього ганебного явища як "гаряча вода"
і нарешті обрати те, про що мріяв усе життя - "перевірку труб водоканалу"

і нарешті ви прийшли і проголомшили мене цим "а буде"

така от прекрасна альтернатива..

"з 1 вересня до 1 жовтня не буде гарячої води, а буде перевірка труб
водоканалу..."