Нічне бачення

У великих європейських містах ніч відкриває те, що ховає день.

Вона відкриває бідність чи бездомність: усі ці люди, які вдень просять гроші чи їжу, вночі залишаються єдиними мешканцями вулиць.

Вони шукають теплі каналізаційні ґрати чи люки, порожні лави, підземні переходи та сходи у великих будинках.

Вони ховаються у дешевих наметах, під товстими ковдрами – десятки тіл, розкиданих прямо на тротуарах, як загиблі на полі бою.

Вранці їх можна ще застати: вони прокидаються пізно, бо давно розучилися підлаштовувати своє життя до ритму сонця.

Їх, цих загиблих, ліпше видно вночі. Ніби темрява дозволяє ліпше бачити. Ніби вона стає іншим, справжнім світлом.

Дім і подорож

Будь-яке помешкання може набриднути. - Будь-яке, напевно, окрім власного дому. 

Набридає все, що перестає нести із собою нові речі. І лише від свого дому ми зазвичай не вимагаємо нічого нового.

Дім – це притулок від нового, від його неочікуваності та брутальності, від його чарівності та жорстокості, від його революційності та контр-революційності. Дім – це червона книга для звичних нам речей, які ризикують бути знищеними.

Я належу до тих, хто любить подорожувати, хто любить вокзали, готелі, аеропорти та автозаправки на великих дорогах. Я думаю навіть, що готельні кімнати створено для короткочасної любові – а тому все тут має бути стерильне, чисте, позбавлене пам’яті про попередніх мешканців, про їхні тіла та звички, про їхні запахи та хвороби. Це чистий аркуш, який після нашого від’їзду повертається до самого себе, із нульовим ступенем минулого.

Але наш дім, на відміну від готельних кімнат, не може бути простором без минулого. Його оточують спогади: мої, моєї родини, моїх батьків чи навіть чужих мені людей. Можливо, тому додому хочеться тягти старі речі, речі з пам’яттю, нестерильні і непродезінфіковані.

Ті, хто нас створив, добре вигадали, наділивши любов’ю до подорожей і до переміщень. Для читання чи музики я особисто завжди потребую руху, вагонів метро, вокзалів чи великих доріг. Ніби зміни у свідомості потребують змін тілесних та просторових.

Натомість удома я оточую себе речами, які не несуть нової інформації. Вони знають, що не мусять мене дивувати. Вони не пропонують нічого нового, вони просто дорослішають разом зі мною.

Дім – це місце минулого, а не майбутнього. Минулого, в яке ми кожен день можемо повертатися, бо тільки так можна мріяти про те, що нічого не змінюється, що ми не старіємо, що смерть наступить нескоро, і що завтра буде так само добре, як і сьогодні. 

Мова обличчя

Часто бачу на французьких вулицях обличчя, ніби скопійовані з портретів 16-го чи 17-го століття. - Інший одяг, інші зачіски, інші прикраси, але риси ті самі.

Пам'ятаю, роздивлявся портрети українських гетьманів і подумав, що люди з цими обличчями все ще ходять нашими вулицями.

І що це дивна риса великих спільнот: зберігати свої обличчя, попри війни, асиміляції, зміни влади та ідеологій, навіть зміни "внутрішнього світу".

Кажуть, що зовнішність оманлива; але я часто переконуюся, що якимось дивним чином обличчя є дзеркалами людської психіки. Вони пропонують нам знаки, які часто можна розшифрувати.

Я бачу круглі обличчя добродушних людей, які не мають гострих кутів і не несуть ніяких загроз.

Або скульптурно досконалі та відшліфовані обличчя західноєвропейських чоловіків, чиї чіткі лінії є відображенням ліній їхніх думок.

Я бачу сором’язливих чи невпевнених у собі людей, чиї обличчя їх одразу видають, якимось невловимим виразом збентеження.

Я бачу жорстких людей, із тонкими губами та вузькими очима, і знаю, що їх треба остерігатися. Я бачу жартунів із зморшками біля очей та губ, і думаю, що з ними буде весело.

Я бачу дітей із дорослими обличчями, і думаю, що вони можуть стати мудрецями або божевільними. Я бачу дорослих із дитячими обличчями, і мені здається, що вони досі хочуть залишатися дітьми. 

У ці моменти я думаю про те, що якщо обличчя говорять, значить їм досі є що сказати.

А також - що наші обличчя є єдиними нашими повідомленнями, які ми майже не здатні контролювати.

Можливо, вони будуть єдиними листами, з якими ми після смерті стоятимемо десь там нагорі, очікуючи на кару чи милосердя.

Про душ(у)

У моєму житті є речі, від яких я ніколи не відмовлюся. Я знаю, що вони завжди будуть зі мною, фізично чи метафізично. – Наприклад, моя родина. Чи музика. Чи бажання жити в передмісті.

Серед цих речей є душові кабіни. Моя любов до них специфічна. Можливо, вона пов’язана з тим, що я ніколи не мав їх у себе вдома.

У моєму житті душ завжди був пов’язаний із подорожами. Він з’являвся під час моїх переміщень – у гуртожитках, на вокзалах, у готелях, на базах відпочинку. Він був символом руху.

Душові є головним елементом студентських кімнат, дешевих хостелів чи готельних номерів. Їхні невидимі конструктори знають, що тут з’являються люди, які пересуваються та змінюють місце. Вони не можуть собі дозволити лягти та прийняти ванну. Їхні тіла цього не витримають. Із водою вони мають зустрітися стоячи.

В усіх моїх рідних помешканнях я ніколи не мав цієї душевно-душової насолоди. Скрізь були ванни – звісно, із душем, але бажання прийняти душ стоячи стикалися з незручностями. Вода розплескувалася на підлогу, приходили розлючені сусіди, казали, що я їх заливаю, я відповідав, що це вони заливають, що я заливаю – і т.д. Окрім того ванна як об’єкт вимагає горизонтальної позиції тіла. Тут нічого не поробиш. Так замислили архітектори. Так замислила природа.

Але коли я подорожую, ванни мене оминають. Мої вічні супутники – душові кабіни, із струменем води прямо над головою. Вони дають відчуття невагомості та руху. Вони не вимагають ритуалу. Вони майже не вимагають часу. Я не змінюю своєї позиції тіла, не змінюю свого місця в просторі. Просто стою, а згори ллється вода. Нічого не змінилося, просто згори ллється вода. Я не вдома. І це також може бути щастям.

Можливо, через те, що я риба за гороскопом, для мене зустріч із водою невіддільна від руху: або плавання, або дощ, або душ.

Схожість двох останніх слів мене завжди заворожувала. Я навіть перейменовував свої готельні душові кабіни на дощові кабіни. Це єдиний дощ, чию температуру я міг визначати сам. Тому часом максимально наближаю її до природної – тієї, що є насправді, із неба.

Але проблема ось у чому: думки про безсмертя душі, які часом просяться до моєї голови, відвідують мене саме у душових кабінах.

Можливо, саме в душі я і залишаюсь сам на сам зі своєю душею. Пара густа, тіла не видно, залишається тільки вона.

Вона розповідає про свої пригоди, минулі та майбутні. Вона каже, що безсмертна, і я їй вірю. Бо в такі моменти вона особливо переконлива.

До того ж, я риба, а риби вірять в безсмертя душ. Так само як і в безсмертя дощів та вічних душових кабін.

Ахілес і маленька черепашка

Грецький філософ Зенон якось пожартував, що Ахілес ніколи не наздожене черепаху.

Бо щоразу, як він просунеться уперед на метр, черепаха просунеться на сантиметр далі від нього; як Ахілес просунеться на сантиметр, черепаха – на міліметр далі – і так до нескінченності.

Але інколи все стається навпаки, і дійові особи міняються місцями. Тоді маленька черепашка здатна наздогнати Ахілеса. Чи принаймні змусити його зачекати.

Якось ми з моєю дружиною Танею та моєю маленькою донькою Дариною відпочивали на березі озера. Донці було майже півроку, і вона ще не вміла повзати.

Коли дружина на деякий час відійшла, аби купити кілька речей, мала сприйняла це спершу спокійно.

Збентежилася тільки тоді, коли мама була вже далеко.

Саме тоді моя донька зібрала всі свої сили докупи і проповзла свої перші пів метра. Вона не плакала, не нервувала, вона просто щосили повзла до своєї мами.

Це раптом стало сенсом її життя.

Я збирався погукати дружину, але вона сама щось відчула і обернулася. Повернулася до Дарини, взяла її на руки та заспокоїла.

А я подумав, що в цьому житті може бути все. І інколи маленькі черепашки здатні наздогнати Ахілеса.