Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час

Книжку історика філософії, есеїста і перекладача Володимира Єрмоленка присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – одного з найупливовіших філософів ХХ століття. В центрі авторової уваги – засадничі топоси Беньямінового мислення, зокрема образи оповідача, фланера та колекціонера, теми міського простору та його трансформацій, феномени пам’яті й апокаліптичного очікування, поняття аури та аналогії. Водночас життя та ідеї Беньяміна постають як певна призма, що крізь неї дослідник намагається робити «фотознімки» епохи, насамперед німецької та французької гуманістики, літератури та мистецтва, загалом інтелектуального побуту 1920-х –1930-х років. Поруч із Беньяміном на цих «фотознімках» з’являються інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер, Шолєм і Деблін, що їх усіх пов’язує між собою головна тема книжки: драматичне та парадоксальне переплетення сучасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері першої половини XX століття та зумовлений цим феномен «антимодерного модерну». Книжку щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб і світлинами паризького фотографа Ежена Атже, що правлять за свого роду візуальний код Беньямінової філософії.

Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті

Дома

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Например, на улице гроза. Или вы ужасно больны. Или в голове пустота. Или та же пустота – в желудке.

Все это неважно. Важно то, что вы сидите дома и ничего не делаете. Мир где-то движется за окном, куда-то ползет, иногда останавливается, оглядывается, покашливает, добивается своей цели – или не добивается; а вы все также сидите дома. Сегодня вы опоздали на свой рейс. Мир улетел без вас.

Ну и хрен с ним.

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Первым делом, не отчаивайтесь. Все равно вы движетесь быстрее – поэтому вдруг ускользнувший мир рано или поздно догоните. Если, конечно, захотите.

Ведь можете не захотеть. Мне, например, с миром часто не по пути. Мне часто в другую сторону. Он научился обходиться без меня, я – без него. Мы с ним соседи, но у нас разная жилплощадь. Я мир не затапливаю. Он меня – тоже. Мы здороваемся на лестничной клетке. Иногда я выношу его мусор.

Поэтому, если я лично сижу дома, то пытаюсь воспользоваться случаем. Не упустить, так сказать, удачной возможности. Я беру паузу. Отключаю телевизор и включаю сознание (часто это одна и та же кнопка). Восстанавливаю свое собственное пространство. Читаю книги восемнадцатого века. Бросаю не курить. Дышу свежим сигаретным дымом. Иронизирую и иногда ионизирую. В общем, наслаждаюсь тишиной. Она у меня одна.

Или вот еще что. Выхожу на балкон и смотрю вдаль. Банальность, скажете вы. Согласен, отвечу я. Поэтому я ухожу с балкона. Даль мне сегодня не нужна. Мне нужно что-нибудь поближе. Диван подойдет.

Итак, я сижу дома и ничего не делаю. Диван тоже сидит дома и ничего не делает. Мы с ним пребываем в абсолютной гармонии. Не развязываем международных конфликтов. Осваиваем общее пространство борьбы. Мы – единое целое. Скованы одной цепью. (Хотя нет, почему скованы? Раскованны. Очень даже раскованны).

Иногда я пытаюсь уйти в себя. Заглянуть к себе, так сказать, вовнутрь. Но тут же оттуда убегаю. Там сидит какой-то злой карлик и просит не подсматривать. В общем, он прав. Подсматривать за собой не хорошо. Это негигиенично. К тому же можно простудиться.

Поскольку мир ускользает, а психологические глубины недоступны, я стараюсь думать о хорошем. То есть ни о чем. О тишине. О покое.

Если вы сидите дома и ничего не делаете, у вас неплохие шансы встретиться с покоем. Встретиться с ним лицом к лицу. Почувствовать его плечо. Узнать его на ощупь. Поговорить с ним.

Его дыхание теплое, как летнее море. От него идет пар. Он густой и белый. Вы погружаетесь в туман и перестаете узнавать вещи вокруг себя.

Вам хорошо и тепло, и не хочется никуда уходить. Вы дома, и ничего не делаете. Ускользающий мир остановился и с любопытством вас рассматривает. Он никуда не уйдет без вас. Он согласен вас подождать. Даже если вам в другую сторону.

Женева і сон

З блогу на Kyiv Post

Женева очікувано зустріне вас рекламою банків та годинників - предметів своєї найбільшої гордості. Ця реклама захопить вас, як заручника, одразу після виходу з літака, ще перед паспортним контролем. А захопивши, не відпустить до кінця. Вона нагадуватиме, що саме тут вміють найліпше рахувати чужі гроші та чужий час.

У цьому франкомовному місті ви, можливо, очікували би побачити симптоми французької естетики, з її зовнішньою красою, смаком, бездоганною поверхнею. Однак очікування не справдяться: у Женеві ця естетична культура розпадається, втрачає свою природність та свою простоту. Її сліди ви все ще відчуваєте у фасадах будинків, в одязі, у кав’ярнях, - але це лише сліди, залишки французького шарму, копії без пристрасті і без міри. Зовнішній світ для Женеви та його мешканців – ефемерний, майже нереальний; він цінується набагато менше, ніж внутрішня дисципліна.

Двоє знаменитих мешканців цього міста - Жан Кальвін та Жан-Жак Руссо – увійшли в історію Європи через свою майже маніакальну недовіру до зовнішніх прикрас. Символічні вороги (Руссо як ніхто інший докладе руку до руйнування кальвінізму), ідеологічні антиподи, вони все ж подібні в одному: внутрішня дисципліна для них важливіша за зовнішній світ, етика важливіша за естетику, моральна чистота важливіша за красу.

У наш третій приїзд до цього міста ми оселилися в університетському гуртожитку на вулиці Мірмон. Поруч, на березі Арви розташувався квартал із дивною назвою «Край світу» (Le bout du monde). Далі – район із ще більш дивною назвою «Велике завершення» (La grande fin). Ця особлива географія «краю землі» складно суміщається зі стереотипом про «Швейцарію як центр Європи». Але чим більше я спостерігав за женевцями, тим більше розумів, що вони себе вважають не «центром», а саме «краєм» - мешканцями країни, де закони зовнішньої реальності не діють; на яку війни навколо не мають жодного впливу; над якою ніхто не має влади; де навіть корови розмовляють та обмальовують себе в кольори шоколадних цукерок.

Женеву як феномен, напевно, створив кальвінізм - з його аскезою, суцільним самоконтролем та самообмеженням. Але аскеза породила гроші, а гроші породили банківський капіталізм, який робить місто абсурдно дорогим. Століття аскези призвели до того, що зараз місто радикально неаскетичне. Такий ось парадокс історії.

Так сталося, що моя дворічна донька у Женеві вперше заговорила про сни. Таня, моя дружина, якось сказала їй перед засинанням, що заплющивши очі можна побачити кілька яскравих сновидінь. Очі мала заплющила, але снів не побачила. Про що відразу і повідомила. І відтоді почала дуже перейматися тим, чи бачить вона своїх знайомих тварин із заплющеними очима.

Женева – це місто, яке також шукає своїх снів і своїх мрій. До снів спонукає низький атмосферний тиск і особливий ландшафт: у долині між Альпами та горами Юри ти відчуваєш себе усередині надійно захищеного укриття. Тут можна виспатися до самої осені.

Тут, і тільки тут фантазії релігійних, літературних чи політичних провидців виявляються сильнішими за реальність. Женева завжди була містом революційних конспірацій: у цьому сонному раї всім приходять сни, всі мріють про утопію. Потім сновиди повертаються до своїх країн, аби там здійснити великі чи маленькі революції.

Серед її мешканців був ще один великий сновидець - Хорхе Луїс Борхес. Життя привело його до цього міста ще в юності, 1914 року (Борхесу було 15 років), коли через початок війни родина була вимушена залишитися тут довше, ніж сподівалася. Він мешкатиме на вулиці Фердинанда Ходлера та на Ґранд-рю – тихій вулиці у старому місті, недалеко від собору Святого Петра та Колежа Кальвіна.

Біля будинку на Ґранд-рю 28 – пам’ятна дошка; у ньому зараз архітектурне бюро, поруч – антикварні магазини; один із них має дивну назву «Музей Африки та Азії». У кількох десятках метрів – будинок на Ґранд-рю 40, місце народження Руссо. Борхес і Руссо – теж антиподи; один знаходив щастя в нескінченних бібліотеках, мріях про книгу без кінця, антикварних магазинах і великих парадоксах; інший – в пошуках природної людини, без хитрості і вигадливості. Історія їх досі не примирила; однак їх примирила географія.

Магічний аргентинець повернеться до Женеви наприкінці життя. Тут, за вісім тижнів до смерті, він одружиться з Марією Кодамою, своєю асистенткою, удвічі від нього молодшою. Він уже давно втратив зір, нічого не бачив, окрім образів чи марень, своїх власних чи тих, що літають в атмосфері цього сонного міста. В «Атласі», своїй останній книзі, він напише, що з усіх міст світу та усіх «інтимних батьківщин» Женева йому здається «найбільше придатною для щастя».

Ми йдемо на «Цвинтар королів», шукаємо Борхесову могилу, номер 735. Знаходимо сірий надгробний камінь. Він нагадує англосаксонські чи скандинавські могили; на ньому, поряд із датами життя (1899-1986) та кельтським хрестом вибито надпис староанглійською мовою: And Ne Forhtedоn Na: «І вони не повинні боятися».

Виявляється, Борхес усе життя прагнув не мати страху. За усіма його чудесними історіями, за магічними персонажами, за усією любов’ю до архівів та текстів ховалося це прагнення не боятися.

І справді, страхи у Женеві тануть, як туман над альпійськими вершинами. Це місто створює ілюзію безпеки, воно занурює у теплий сон, де відсутня загроза. Не знаю, чи добре це - жити в ілюзії. Принаймні сюди можна інколи зазирати, аби відчути, що страх - також ефемерний. Як і все в цьому житті.

Ефемерним у цьому місті здається навіть час. Можливо, тому женевці навчилися так добре його рахувати: вони просто перестали бути від нього залежними. Борхес, напевно, це знав – інакше не повернувся би до міста своєї юності майже через сімдесят років.

Місто, де зникає страх, тримає вас як заручників. Тримає і не відпускає.

Демократура

З блогу на Kyiv Post


Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».

Він говорить французькою з івуарійським і водночас з англійським акцентом. Майже через кожні три-чотири слова вставляє «окей».

«Кот-д-Івуар – це велика родина, окей?». «Тут скрізь брати і сестри, тут скрізь – ти сам, окей?»

Війну в своїй країні він сприймає близько до серця. Перериває радіоінтерв’ю, звертається до своїх співвітчизників. Каже, що це тупо – стріляти в один одного.

«Якщо вистрелиш праворуч, вб’єш самого себе, якщо вистрелиш ліворуч – вб’єш самого себе», - так говорить Альфа Блонді.

Слухаючи його, я не розумію причин, чому ми, українці, в слові «Африка» чуємо щось принизливе. Чому над нею ми відчуваємо свою зверхність, і так панічно боїмося нею стати.

Цей страх мені здається ознакою невиправданої пихи. Хоча б тому, що на африканців дуже схожі. Своєю імпульсивністю, своєю емоційністю, своєю ірраціональністю. Своїм прагненням всіх обійняти, а потім всіх розстріляти.

Візьміть демократію. Африканці люблять вставляти епітет «демократичний» в назви своїх республік - від «Народної демократичної республіки Алжир» до «Демократичної республіки Конґо». Але як і для нас, демократія для багатьох африканців – це слово без особливого значення. Його надто багато вживали, аби воно мало ще якесь значення.

На одній з французьких радіостанцій є одна смішна програма. Її ведучий, гуморист Маман,  вдає з себе «президентом-засновником» та «незмінним лідером» міфічної країни «Ґондвани». Не просто країни. «Дуже-дуже демократичної республіки» Ґондвани.

Ця республіка розташована «на південь від будь-якого місця, а також на північ від нього». «Часом вона на заході, часом на сході». «Візьміть будь-яку карту світу, ткніть пальцем будь-де, і на південь від цього місця буде Ґондвана».

«Преса моєї країни дуже-дуже вільна, але тільки тоді, коли вона говорить те, що я хочу», - так каже президент-засновник.

«Наші банки дуже малі для моїх грошей. Тому я зберігаю свої гроші за кордоном». «Наші лікарні дуже малі для мене. Тому я лікуюся за кордоном», – так він пояснює своїм громадянам.

Інколи я думаю, що ми, українці, також є мешканцями цієї «дуже-дуже демократичної республіки Ґондвани».

І що в кожному з нас сидить свій маленький африканський шаман. Він б’є в свій барабан і ні на кого не звертає уваги. Він імпульсивний і ірраціональний. Може бути дуже злим. Може бути дуже добрим. Навіть дуже-дуже добрим і дуже-дуже демократичним. Може всіх обійняти чи всіх розстріляти.

Він, цей африканець усередині нас, вже звик до диктатури у вигляді демократії. До «дуже-дуже демократичної диктатури».

Альфа Блонді, легенда африканського реґґі, називає це «демократурою». Тобто «демократією-диктатурою», дивною сумішшю, незвичним гібридом.

Він не знає, що вона не лише в Африці. Вона – скрізь. «Часом на заході, часом на сході». І у нас, українців, також.

Тепле кіно холодного моря

В одній з ключових сцен фільму «Дуже добрий чоловік» (En ganske snill mann, 2010) Ганса-Петера Моланда головний герой Ульрік збирається вбити чоловіка, через якого він провів 12 років у в’язниці. Він приходить увечері до його квартири наводить на нього пістолет та збирається натиснути на курок.

Жертву рятує лише поява його маленького сина та дружини – яка, цілком спонтанно, ангелічно, незрозуміло, пропонує Ульріку, цьому великому страшному чоловікові з пістолетом… випити чаю. Сцена майже нереальна: Ульрік тримає під прицілом наляканого чоловіка, в квартиру входить дружина та маленький син, вони бачать весь цей жах, вони не розуміють, що відбувається, і жінка… пропонує Ульріку випити чаю.

Колишній в’язень уже не зможе вбити свою жертву на очах у дитини: він не здійснює помсти, він знищує себе в очах своїх кримінальних друзів, він готовий до самогубства – лише тому, що в останній момент виявився готовим на милосердя.

Події, які привели Ульріка до квартири його жертви, є ніби ланцюгом обставин, колом неуникних причин та наслідків, які не дуже від нього залежали: помста – покарання – вихід з в’язниці – пошуки нового життя – невдача – нова помста. Здається, що з цього проклятого кола немає виходу: нове вбивство поверне його назад до в’язниці, і так до нескінченності.

Це коло жорстокості обриває просто запрошення випити чаю. Жест людяності посеред світу жорстокості, острів теплоти в холодному морі.

Коли я ще і ще раз у своїй уяві прокручую цю сцену, я думаю про те, що людське життя найбільш дивовижне тоді, коли речі, що здавалися неуникними, усе-таки не відбуваються.

Про що говорять мультфільми

За сюжетом кількох найпопулярніших радянських мультфільмів, добрі та безвинні тваринки (Кіт Леопольд чи, скажімо, Заєць з «Ну, погоди!») протистоять своїм злим та аморальним антиподам (двом мишам чи знаменитому Вовку).

Ці добрі та безвинні тваринки є втіленнями ідеалу homo sovieticus: «інтелігентні», «культурні», моральні та доброзичливі істоти, які могли би бути талісманом радянського міфу про «мир во всем мире».

Їхні суперники, натомість, ніби уособлюють «асоціальні елементи», які мають проблеми зі службами охорони правопорядку та могли би бути культурними героями "радіо-шансон".

Знову ж, за сюжетом цих мультфільмів, homo sovieticus веде постійну війну з «асоціальними елементами» (за ініціативи останніх) і неодмінно перемагає. Причому перемагає не завдяки своїм чеснотам, своїй хитрості чи підтримці широких мас населення - а просто через постійний збіг обставин. І навіть через якусь приречену безпорадність своїх супротивників. Вовк із «Ну, погоди!» то стає жертвою кота-мага, то переходить дорогу сильнішим від нього звірям, то впадає в халепу на будівельному майданчику, то чомусь опиняється на цирковому манежі в ролі акробата і т.д.

Найцікавіше, що до цих бід інтелігентний та культурний homo sovieticus не має жодного стосунку, все ніби відбувається саме собою. Так, ніби ці «погані тваринки», супротивники радянської людини – це якесь непорозуміння. Вони самі собі створюють проблеми, самі впадають в неприємні ситуації, самі себе знищують. Аби в наступній серії повернутися для нової показової битви.

У цьому велика відмінність радянських мультфільмів від мультфільмів американських. Візьміть «Тома і Джері»: тут теж ніби йде боротьба між «доброю» та «злою» тваринкою, і ніби теж «добра» завжди перемагає. Але на відміну від радянської фабули, «злим» є істеблішмент, великий, сильний і трохи тупуватий кіт, який є володарем території; добрим – маленьке мишеня, яке бореться за виживання, як звичайний «простий американець». Доброю є не система, а маленький індивід, який їй протистоїть.

Втім, у радянських мультфільмах не все так просто. І знаменитий Вовк знає це краще за всіх, щоразу закінчуючи своє чергове фіаско знаменитим попередженням: «Ну, погоди!». Він ніби говорить: не поспішай, наш час ще настане.

І його час настав. Є щось символічне в тому, що Янукович, у далекому 2004-му, назвав Ющенка «котом Леопольдом». Чим, очевидно, зідентифікував себе з мишами зі знаменитого мультфільму.

Парадокс у тому, що ніби-то безвинні радянські мультфільми, свідомо чи несвідомо, створювали у своєї публіки чіткий хід думок: homo sovіeticus’у ніщо насправді не загрожує, треба бути чемним, культурним та інтелігентним, і тоді жодні блатні елементи нам не страшні, бо вони знищать себе самі. Це, як виявилось, було ілюзією епохи пізнього соціалізму, адже злі тваринки невдовзі взяли реванш. І, можливо, найважливішим наслідком падіння Радянського Союзу було те, що миші знищили Кота Леопольда, а Вовк таки з’їв зайчика. 

Мене, звісно, ця перемога вовків та мишей трохи засмучує. Хоч я не певен, що влада зайчиків та котиків могла тривати вічно.

Але я водночас думаю над тим, що мультяшні герої, зрештою, так і залишаються мультяшними героями. Навіть якщо вони вистрибнули з екранів телевізора і зайняли свої місця в великих владних будинках.

Епоха розривів

Ми дарма комплексуємо, називаючи себе пострадянським суспільством. Ми забуваємо, що живемо в епоху розриву, а розриви в історії приносять цікаві речі. – Руйнування великих епох завжди трагічні та прекрасні, породжують нові голоси в культурі, суспільній організації, мисленні та житті.

Дві епохи, що стикаються між собою, завдяки своїй несхожості, завдяки внутрішньому конфлікту між собою, дають цікаві результати. Так було з народженням нової літератури та музики після падіння «старого режиму» на початку 19 століття, так було з авангардом після Першої світової війни, так було з 1950-1960 роками в Європі, після 2-ї світової війни.

Покоління, які стикаються з катастрофами, здатні на багато речей. Вони бачили смерть – людей, часів, ідей – і не залишилися байдужими. Все найцікавіше в культурі народжується тоді, коли зникає байдужість.

Час, найліпший дарунок

Є речі, які міцно вросли в наше існування, без яких ми перестали би бути собою. Вони настільки близькі до нашої суті, що, дивлячись на себе, ми часто лише їх і бачимо. Але парадокс полягає в тому, що в їхньому творенні ми не брали жодної участі. Ті речі – це ми, але ми не є їхніми авторами.

Такими речами, наприклад, є наші тіла. Ми народжуємося з тілами, вродливими чи не дуже, міцними чи тендітними, здоровими чи хворобливими – з тільки їм притаманними жестами, кольором очей, ходою, пластикою, тембром голосу.

Звісно, ми можемо ці тіла модифікувати. Ми можемо займатися спортом, зробити десяток пластичних операцій, носити оптичні лінзи чи вставити собі чиїсь органи. Можливо, люди майбутнього будуть здатні свої тіла обирати. Але поки цього не сталося, я схильний змиритися з думкою, що наші тіла – це даність, навіть дарунок. А на дарунки не скаржаться і їх не міняють на інші.

Ще більш таємничою штукою є час. Він супроводжує нас ще до нашого народження, ще до народження наших тіл – в історії наших батьків, в їхній випадковій зустрічі, у випадкових історіях їхніх народжень, в минулому нашої країни та нашої планети. Ми, можливо, здатні виправити свої тіла, але виправити свій час, особливо своє минуле, є операцією набагато більш проблемною та малоймовірною.

Ми можемо вибрати свій простір – побудувати будинок, відправитися у подорож чи емігрувати. Тільки в часі ми ще не навчилися пересуватися: він рухається у нас, а не ми в ньому.

Відомо, що серед професій, яким середньовіччя забороняло займатися християнам, було лихварство. Давати гроші під відсоток означає продавати час. А це, вважали сім чи вісім століть тому, принаймні нечемно: час належить не людині, а тому, хто його створив.

Табу на продаж часу зник у Європі із просуванням капіталізму, одним із винаходів якого була думка, що час можна продавати, що «час – це гроші». Поступово народилися буржуа – люди, які вдають, що знають, скільки коштує година їхнього життя, година життя їхніх працівників та година позичених доларів.

Звісно, для свого виживання і для свого життя ми змушені свій час продавати. Ми змушені працювати, позичати свій час іншим, заробляти гроші. Але наша свобода залежить від того, чи залишається у нас час «не на продаж». Час not for sale. Час як подарунок.

Вважати час подарунком – означає цінувати ті моменти в житті, коли ми робимо щось не за гроші, коли даруємо свій час людям чи заняттям, які не приносять нам прибутку, але завдяки яким наше життя стає цікавішим.

Це може бути турбота про інших, спілкування з друзями, хобі чи інші немеркантильні речі. Це може бути все те, що дозволяє нам дарувати час.

У фільмі Вейна Ванга Smoke (за сценарієм Пола Остера) все крутиться навколо кількох персонажів, які розповідають один одному історії, курячи сигарети. Розповідання історій та куріння схожі: дим іде кудись нагору, розчиняється в атмосфері, не приносить ніякої "користі". І все ж це можливість зробити паузу та просто поговорити, а в цьому є щось дуже людське і дуже людяне.

Закінчується кіно новелою Остера "Різдвяна історія" - про те, як власник маленького магазину випадково стає фотографом. Його особливість – в тому, що він робить знімки щодня, в один і той самий час, з одного й того самого місця. А фотографом він став тільки тому, що погнався за хлопцем, який вкрав щось у його магазині, потрапив до його квартири і знайшов там купу крадених фотоапаратів.

Один із них він узяв собі, як компенсацію за крадені речі – чи радше як подарунок долі. Бо завдяки ньому головний герой знайшов заняття, яке трохи змінило його життя. Так він знайшов свій власний, ні на що не схожий, час.

Folie

Французький переклад «Похвали глупоті» Еразма Ротердамського звучить як Eloge de la folie, «Похвала безумству».

Folie – дивне французьке слово; в ньому і «божевілля», і «дурощі», і «блазенство», і «глупота», і «недоумство» - та незліченна палітра відхилень, від безумства до сміху, які протистоять «розуму».

Folie, fou, folle близькі до англійського fool – до бітлівського The fool on the hill, дурника із тисячею голосів, The man of a thousand voices talking perfectly loud. 

Коли Фуко писав свою Histoire de la folie à l'âge classique, його героями були не лише безумці, майбутні пацієнти психлікарень – але й та величезна армія дурнів, юродивих, грайливих блазнів, навіжених акторів, які колись жили в європейських містах і яких «цивілізація» поступово навчилася підкоряти своїй дисципліні.

Folie – не те, що позбавлене розуму (déraison), а те, що бачить іншу реальність і навіть здатне цьому розумові дещо відкрити про нього самого, дещо таємниче і навряд чи приємне. 

Траєкторія життя

Одна східна притча розповідає про двох чоловіків, які зустрілися посередині високої гори, на півдорозі до вершини.

Перший усе життя провів на верхів’ї, але не витримав самотності і спускався вниз. Інший від народження жив у долині, але стомився від людського товариства і здійснював свій перший підйом.

Зустрівшись, вони міркують про свої життя. Горець каже, що сенс існування – в тому, аби здійснити ризикований спуск, спуститися до людей, принести їм свою самотню мудрість. Мешканець долини заперечує і стверджує, що смисл життя – у тому, аби залишити суспільство, забути своє минуле і свою сім’ю – і здійснити свій підйом до вершини.

Життя людей подібні до таких подорожей. У кожному з них є точки відліку та уявні точки призначення; у них також є несподівані повороти, круті підйоми чи спуски.

Спробувати зрозуміти чуже життя – це спробувати розшифрувати його траєкторію: точку відліку існування людини, середовище її народження, її вихователів, проти чого вона протестувала, хто був її першим коханням, хто був її богами, чому вона їх скинула.

Ці траєкторії життя настільки ж необхідні для розуміння іншої людини, як карта території – для орієнтації на місцевості. Тут кожен елемент важливий, як частинка великого паззлу: навіть без найменшої частини картина не буде повною.

Уявіть собі двох людей: один із них живе в пустелі, інший – у далеких сибірських лісах. Спитайте кожного, що є раєм. Можливо, перший вам скаже, що це ковток води в спеку, другий – що це теплий пісок під ногами.

Вони назвуть речі, яких їм бракує – але їм бракуватиме різного. Вони подорожують різними маршрутами, керуються різними картами і мріють про різне щастя.

Наші життя подібні до подорожей. Ми приходимо один до одного з різних країн і різних планет. Ми подорожуємо з різними швидкостями і на різні відстані. 

Ось тільки в подорожі життя, на відміну від звичайної поїздки на курорт, ніколи немає квитків назад.  

Народження сучасного світу

Цікавим було життя у тих, хто народився на початку минулого століття: вони могли спостерігати за народженням сучасного світу. –

автомобілі змінили «іпомобілі», на вулицях стало звучати радіо, почалася епоха джазу, люди стали подорожувати під землею та над нею. –

нарешті, відбулася революція на пляжах: жінки почали відмовлятися від своїх вікторіанських купальних костюмів (уявіть собі: вони вкривали тіло від шиї до п’ят!), поступово відкриваючи частини свого тіла, по кілька сантиметрів на десятиліття

Великі авантюристи

Цікавлюся зараз великими авантюристами та мандрівниками минулого. –

Один із них Теодор Моно, ботанік та мінеролог, геолог та географ, мандрівник і навіть монах із власним монастирським орденом! –

десятки разів перетинав Сахару, двічі у пошуках легендарного метеориту. –

створив у Парижі «Інститут чорної Африки». –

у 1950-х працював французьким державним службовцем в Алжирі, виступив проти уряду під час алжирської війни за незалежність (як для держслужбовця, крок безпрецедентний). –

Тоді він скаже: «я продаю уряду свою працю і свій час, але залишаюся вільним у своєму житті та у своїх думках». - 

Фасади

Є щось магічне в близькості французьких слів façade (фасад) та face (обличчя). Фасади будинків часто схожі на обличчя людей, які в них мешкають: настроєм чи атмосферою, привітністю чи непривітністю. У культурах, де обличчя мовчазні, фасади будинків також німі та неемоційні.

Якимось невловимим жестом Радянський Союз знищив фасади в архітектурі та привітність людських облич. Турбуючись про внутрішнє перетворення людини, про виховання класово «свідомих» громадян, комунізм повністю знехтував зовнішнім виглядом своїх міст і своїх людей. Фасади, кинуті напризволяще, стали одноманітними та непривітними.

Якщо мене спитають, чим є для мене радянська епоха, я відповім: це епоха німих будинків, будинків без облич.

Дивно, що попри всю схожість Радянської імперії з імперією царською, остання була делікатною та уважною до фасадів. Можливо, тому, що не надто переймалася внутрішнім перетворенням людини. Часто саме старі фасади Російської імперії, різнокольорові, несхожі один на одного, життєрадісні, досі створюють шарм багатьох українських міст.

Роль фасаду – в його запрошенні зайти досередини, але також в запрошенні насолодитися спогляданням, бути простим перехожим. Фасади перетворюють екстер’єр на інтер’єр, коли рідним простором стає не тільки власна кімната чи власна квартира – але все місто з його множинністю облич, з його перехрестями, бульварами, парками, з його атмосферою, з його повітрям. Фасади є легенями міста, які дозволяють йому дихати.

Чаадаєв писав в одному з «Філософічних листів» про те, що російські обличчя є німими та мовчазними. Цю мовчазність російська культура компенсувала «багатством внутрішнього світу» - запаморочливого, божевільного, інтуїтивного, світу «або – або», де замість фасаду – містична прірва чи алкогольне провалля.

Я не схильний абсолютизувати зовнішню красу архітектури чи людських тіл. Внутрішній розвиток, хоч як пафосно це звучить, для мене важливіший, ніж зовнішня досконалість. Але я бачу лукавство в культурах, які жертвують обличчями заради душ чи душами заради облич. У них є щось неприродне і нелюдське.

Щось, що викликає сумніви в щирості їхньої любові до реальності, з якою вони народилися.

Вікові розбіжності

Кілька разів у своєму житті я зустрічався із старими людьми, яких міг назвати мудрецями. Майже кожна їхня фраза була природна і проста, але відкривала речі, які змінювали не лише мої думки, а саму атмосферу мого існування.

Під час однієї з цих зустрічей я вперше подумав, що жоден вік людини не має переваги перед іншим. Молодість не має переваги над зрілістю, зрілість над дитинством, старість над юністю, юність над старістю. Кожен вік має свою красу і свої межі, свою власну територію та свою логіку. Навіть свої власні дурниці.

Давні суспільства любили старих людей: вони називали їх старцями та мудрецями, думаючи, що тільки через них можна тримати зв’язок з предками і навіть богами. Зараз старі мудреці поволі зникають, тим швидше, чим людина як біологічний вид відчуває себе дорослою.

Але часом я думаю, чи не тому наші предки любили своїх мудреців, що відчували себе безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів? І чи не тому наша епоха так любить молодість, тілесну красу та безпосередність, що всі несвідомо почуваємо себе дорослими, надто дорослими, оточеними апаратурою, яка створює для нас ілюзію безпеки?

Ще кілька століть тому люди мали більш складну карту людського життя, ніж наша. Тоді популярними були схеми поділу людського життя на сім чи дванадцять фаз: кожна з них була особливим світом, із своїми законами та зі своєю логікою. Ці фази відображали внутрішній розвиток життя.

Сьогодні для нас усе значно простіше: існують «діти», «підлітки», «дорослі» та «пенсіонери». Між «підлітками» та «пенсіонерами» - ціла прірва, люди від 25-и до 60-и, без жодної диференціації, «особи працездатного віку». Хоч у житті кожного 25, 35 чи 45 років – це різні епохи, різний темп життя, різне ставлення до любові та ненависті, до народження та смерті.

Людське життя інколи мені здається рухом до ускладнення бажань. Дитина бажає нескінченної кількості речей. Ці речі прості і дають їй задоволення: повітряні кульки, машинки, ляльки, літаки у небі, птах на дитячому майданчику. Бажання дитини незліченні, як кількість речей у нашому світі; вони прості, як самі ці речі, і тому дитяче щастя таке відкрите і унікальне, і тому її нещастя такі спонтанні та зворушливі.

Дорослішання – це коли кількість речей, яких ти хочеш, меншає; але кожна з них є такою складною, що всього життя може не вистачити, аби з нею розібратися.

Але у старих, які оминули склероз та деградацію, є дивний талант: складні речі вони знову роблять простими. І тоді складні штуки, основи нашого існування, раптом стають прозорими та природними, як небо у ясну погоду.

Не знаю, чи є у нас шанс повернути собі мудреців; не знаю, чи є в цьому потреба. Але ми можемо придивитися до своїх старих. Можливо, хтось із них здатен нам допомогти.

Бо хочемо ми цього чи ні, ми всі залишаємося безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів, які все ще живуть у наших душах. І ми напевно не знаємо, хто з тих двох, зрештою, переможе.

Стрибок у невідоме

Людська творчість видається мені чимось подібним до стрибка, короткою миттєвою перемогою над законом тяжіння. Через тяжіння, фізичне чи психічне, люди тягнуться до землі та одне до одного, злипаються у сукупності; стрибок – це короткий тріумф свободи над законом, радість звільнення від своєї маси.

Стрибок відмінний від польоту: перемога над масою та над тяжінням у ньому є миттєвою, блискавичною, майже непомітною – і все ж такою доступною для нас, істот, які не вміють літати.

Моя дворічна донька, як і всі діти в її віці, має зараз особливу любов до стрибків; вона стрибає часом без будь-якого інтересу (бо рух дитини тим і відрізняється від руху дорослого, що він не має мети), а часом прагнучи дістати чогось неймовірно високого – літака в небі, птаха на дереві, лампу на чотириметровій стелі. Вона вірить, що сам факт відривання від землі є перемогою над тяжінням – а тому можна злетіти високо, без обмежень.

Одним із моїх улюблених романів минулого століття є «Стрибок у невідоме» Лео Перуца - роман, де всі події є лише останніми фантазіями головного героя, який стрибнув із даху високого будинку, тікаючи від поліції. Стрибок – кілька секунд радикальної фантазії, передсмертної свободи.

Пам’ятаю, як у дитинстві я дивився Олімпійські ігри чи чемпіонати з легкої атлетики і захоплювався стрибками у висоту. Це особливий вид спорту: долю перемоги вирішують міліметри, правильна позиція тіла, належний вигин спини та рук, гнучкість та інтуїція. Один неточний рух – і тіло спортсмена торкається перекладини, вона падає, стотисячний стадіон зітхає в розчаруванні. «Від перемоги його відділяло кілька міліметрів», говорять коментатори і мають рацію.

Думаю, людина має особливу пристрасть до подолання закону тяжіння, пристрасть до стрибка, до зависання в повітрі, до невагомості, до локальної перемоги над інерцією її життя, над правилами, які існували до неї та існуватимуть після.

Боротьба проти життєвої інерції – це те, можливо, те, що робить людське життя штукою незвичною та непередбачуваною. Стрибок не може тривати довго, як і натхнення; після нього буде приземлення, приємне чи болюче; після нього великі фантазери знову стають земними людьми.

Але навіть земні люди тримають більшу частину свого тіла над поверхнею.

Штиль кіно

Андре Маркович, сучасний французький перекладач Достоєвського, казав з приводу своєї роботи, що переклад – це навчання читати. «Переписуючи» текст з однієї мови на іншу, перекладач уперше починає задавати собі питання, які доти не задавав: чому в тексті з’являється саме це слово, чому автор обирає саме такий ритм фрази, чому він любить ці імена, чому у мові існує ця фразеологія.

Перекладацька робота може навчити читати – глибше, повільніше, з паузами та зупинками. Так само старе кіно ХХ століття, кіно Вісконті і Ґодара, кіно Тарковського та Копполи – є мистецтвом, чиїм головним терапевтичним ефектом є навчання бачити. 

Вчитися бачити – це вчитися зупиняти рух, вдавати, що часу не існує, набратися терпіння, забути про сюжет, насолоджуватися триванням, не діяти. 

Я люблю густе та повільне кіно, без особливого сюжету, без інтриги, без «action»: щоб учитися бачити, непотрібна дія, потрібна її відсутність, якесь особливе відчуття невагомості, де глядач не слідкуватиме за подіями на екрані, не бігатиме за втікачами, не наздоганятиме злочинців, не стрибатиме з машин та вертольотів, а розглядатиме обличчя, пейзажі, сцени, у повній нерухомості.

Одного дня я задумався над тим, яким є антонім до англійського слова action; напевно, це слово passion: «пристрасть» та «страждання», але дослівно – те, в чому ми «пасивні», що з нами стається, без нашої волі та без нашої дії. – Чи не тому в сучасному голівудському кіно, схибленому на action, так мало passion?

Passion - пристрасть – занурює у споглядання, у готовність роздивлятися об’єкт своєї любові, без бажання щось змінювати, кудись рухатися чи чекати на приголомшливі події. Коли ХХ століття, на його початку чи у післявоєнну добу, зруйнувало інтригу та мистецтво оповідання історій, створюючи несюжетну літературу та несюжетне кіно, ним рухала пристрасть: божевільна любов до свого об’єкта, бажання приділити йому якнайбільше часу, кружляти навколо нього без потреби заінтригувати глядача.

Кіно вперше почало вчити глядача бачити речі тоді, коли цим глядачем знехтувало, забуло про потребу його спокушати. Коли глядач зник, залишився тільки світ та камера, залишилася тільки знаменита «людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, який здатний повністю віддати себе насолоді роздивляння речей.

Я особисто стаю дедалі більшим фанатом старого кіно, від 1920-х до 1960-х, кіно неспішного та в’язкого, де глядач має простір і час для погляду.

Кіно, де замість стилю приходить штиль – штиль подій, час без вітру, час без поспіху і майже без руху.

Бо зрештою бачити – це таке саме мистецтво, як і будь-яке інше. Можливо навіть, найважливіше з усіх мистецтв.

Нічна музика

Музика, як і будь-що на світі, має свою пору дня. Є музика нічна, є вечірня, є ранкова, є музика сієсти, сходу сонця, заходу сонця, музика безсоння, білих ночей, музика ранкового туману, темряви та світла.

Ніч є порою, яка міняє речі місцями: добро і зло, красу та потворність, безпеку та ризик вона змішує, крадучи їхні звичні місця, сплутуючи карти, вводячи інтригу.

Такою самою має бути і нічна музика.

Вона має бути повільною, бо тільки вночі повільність ліпша за швидкість. У ній має бути багато низьких частот, бо тільки вночі низьке ліпше за високе.

В ній має бути багато густих речовин, подібних до туману, бо тільки вночі туман як середовище існування стає перманентним, всепоглинаючим, навіть якщо надворі ясна погода.

У ній має бути багато духових інструментів – бо тільки в них єдиним автором звуку є дихання, рух легень та діафрагми, рух, без якого життя неможливе, і яке ми по-справжньому починаємо чути тільки вночі.

У ній, я думаю, може також бути щось дзвінке, на кшталт звуків челести, ксилофону чи маримби, які є повними антиподами басу, які є краплями невинності в глибині низьких частот. Бо ніщо так не сполучає верх та низ, як ніч.

Нарешті, у ній має бути голос – гнучкий та таємничий, як кішка, м’який та густий, як вовняна ковдра, радше далекий, ніж близький, бо вночі все далеке стає близьким, бо ніч є часом наближення.

Зі сходом сонця ця музика розтане, розпадеться на інґредієнти, перестане хвилювати, - а можливо просто засне, аби прокинутися наступного вечора, музика темряви та туману, музика мудрості та божевілля, яка змушує заплющити очі, аби ліпше бачити.

Дарунок

У багатьох мовах дієслово "прощати" пов'язане з дарунком чи даванням. "For-give", "par-donner", "per-donare", "даруйте" і т.д.

Прощаючи якійсь людині, ми даруємо їй щось особливе. - Щось на кшталт відчуття власної безвинності, абсолютної та дитячої.

Я пам’ятаю кілька епізодів, коли просив прощення у близьких мені людей. Кожного разу я відчував, що мені простили не цей конкретний вчинок, а всі мої провини.

Думаю, просячи прощення, я особисто шукаю саме цього відчуття, що життя починається спочатку. І що в книзі мого життя все ще залишаються порожні сторінки - білі, як світло.