Колись, у великому блискучому потязі, що їде на північ, ти раптом уперше знайомишся зі своїм життям.
Воно приходить до тебе з непокритою головою, можливо із застудженим голосом, у темних окулярах, в дешевих кедах чи рваних холодних кросівках, хоча на дворі зима.
Ти жив довго, можливо надто довго, але з ним знайомишся вперше. Своє життя ти бачиш перед собою як чужинця, що на тебе несхожий. Він стоїть перед тобою і питає в тебе поради. Чи намагається тобі щось продати. Чи просить гроші на їжу чи на цигарки.
Ти кажеш йому – відчепися. Потім. Я зайнятий.
Він іде геть.
Згодом ти зустрічаєш його безліч разів. Щоразу думаєш, що ти надто зайнятий. Надто зайнятий для свого життя.
Потім наступає час, коли він уже не приходить.
Ти починаєш скрізь його шукати. В магазинах, на бульварах, у чужих квартирах та далеких країнах. У вечірніх горизонтах. У нічній порожнечі.
Виходиш у поле і починаєш кричати. Починаєш його гукати, як божевільний. Де воно, твоє життя? Де ти його загубив? Що ти зробив не так?
Тільки згодом ти розумієш, що воно завжди було поруч. Що треба було просто відчути тепло його дихання. Звук від його кроків. Запах його поту.
Що воно – твоя єдина надія і твоя єдина цінність. Що в твоєму житті нічого більше немає - окрім нього.
Що за весь цей час ти нічого не втратив, хоч і нічого не здобув. Що твоє життя завжди буде тобі вірним. Що воно не відступиться і не зрадить тебе.
Не відчепиться. Навіть коли ти зайнятий.
Навіть коли ти відключив телефон.
Навіть коли ти втратив останню надію. «Чувак», - запитає воно, - «це не ти загубив?». Запитає, протягуючи тобі руку і повертаючи цю нікчемну ілюзію, завдяки якій ти ще тримаєшся на цьому світі.
Воно також скаже тобі по секрету, що надія ніколи не буває останньою.
Твоє життя тебе любить, попри всі твої дурощі. Попри те, що ти на це не заслуговуєш. Попри те, що ти, відверто кажучи, тупе трусло.
Воно все одно тебе любить.
У тебе воно одне. У нього ти один.
