З блогу на Kyiv Post
Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».
Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».
Він говорить французькою з івуарійським і водночас з англійським акцентом. Майже через кожні три-чотири слова вставляє «окей».
«Кот-д-Івуар – це велика родина, окей?». «Тут скрізь брати і сестри, тут скрізь – ти сам, окей?»
Війну в своїй країні він сприймає близько до серця. Перериває радіоінтерв’ю, звертається до своїх співвітчизників. Каже, що це тупо – стріляти в один одного.
«Якщо вистрелиш праворуч, вб’єш самого себе, якщо вистрелиш ліворуч – вб’єш самого себе», - так говорить Альфа Блонді.
Слухаючи його, я не розумію причин, чому ми, українці, в слові «Африка» чуємо щось принизливе. Чому над нею ми відчуваємо свою зверхність, і так панічно боїмося нею стати.
Цей страх мені здається ознакою невиправданої пихи. Хоча б тому, що на африканців дуже схожі. Своєю імпульсивністю, своєю емоційністю, своєю ірраціональністю. Своїм прагненням всіх обійняти, а потім всіх розстріляти.
Візьміть демократію. Африканці люблять вставляти епітет «демократичний» в назви своїх республік - від «Народної демократичної республіки Алжир» до «Демократичної республіки Конґо». Але як і для нас, демократія для багатьох африканців – це слово без особливого значення. Його надто багато вживали, аби воно мало ще якесь значення.
На одній з французьких радіостанцій є одна смішна програма. Її ведучий, гуморист Маман, вдає з себе «президентом-засновником» та «незмінним лідером» міфічної країни «Ґондвани». Не просто країни. «Дуже-дуже демократичної республіки» Ґондвани.
Ця республіка розташована «на південь від будь-якого місця, а також на північ від нього». «Часом вона на заході, часом на сході». «Візьміть будь-яку карту світу, ткніть пальцем будь-де, і на південь від цього місця буде Ґондвана».
«Преса моєї країни дуже-дуже вільна, але тільки тоді, коли вона говорить те, що я хочу», - так каже президент-засновник.
«Наші банки дуже малі для моїх грошей. Тому я зберігаю свої гроші за кордоном». «Наші лікарні дуже малі для мене. Тому я лікуюся за кордоном», – так він пояснює своїм громадянам.
Інколи я думаю, що ми, українці, також є мешканцями цієї «дуже-дуже демократичної республіки Ґондвани».
І що в кожному з нас сидить свій маленький африканський шаман. Він б’є в свій барабан і ні на кого не звертає уваги. Він імпульсивний і ірраціональний. Може бути дуже злим. Може бути дуже добрим. Навіть дуже-дуже добрим і дуже-дуже демократичним. Може всіх обійняти чи всіх розстріляти.
Він, цей африканець усередині нас, вже звик до диктатури у вигляді демократії. До «дуже-дуже демократичної диктатури».
Альфа Блонді, легенда африканського реґґі, називає це «демократурою». Тобто «демократією-диктатурою», дивною сумішшю, незвичним гібридом.
Він не знає, що вона не лише в Африці. Вона – скрізь. «Часом на заході, часом на сході». І у нас, українців, також.
