Женева очікувано зустріне вас рекламою банків та годинників - предметів своєї найбільшої гордості. Ця реклама захопить вас, як заручника, одразу після виходу з літака, ще перед паспортним контролем. А захопивши, не відпустить до кінця. Вона нагадуватиме, що саме тут вміють найліпше рахувати чужі гроші та чужий час.
У цьому франкомовному місті ви, можливо, очікували би побачити симптоми французької естетики, з її зовнішньою красою, смаком, бездоганною поверхнею. Однак очікування не справдяться: у Женеві ця естетична культура розпадається, втрачає свою природність та свою простоту. Її сліди ви все ще відчуваєте у фасадах будинків, в одязі, у кав’ярнях, - але це лише сліди, залишки французького шарму, копії без пристрасті і без міри. Зовнішній світ для Женеви та його мешканців – ефемерний, майже нереальний; він цінується набагато менше, ніж внутрішня дисципліна.
Двоє знаменитих мешканців цього міста - Жан Кальвін та Жан-Жак Руссо – увійшли в історію Європи через свою майже маніакальну недовіру до зовнішніх прикрас. Символічні вороги (Руссо як ніхто інший докладе руку до руйнування кальвінізму), ідеологічні антиподи, вони все ж подібні в одному: внутрішня дисципліна для них важливіша за зовнішній світ, етика важливіша за естетику, моральна чистота важливіша за красу.
У наш третій приїзд до цього міста ми оселилися в університетському гуртожитку на вулиці Мірмон. Поруч, на березі Арви розташувався квартал із дивною назвою «Край світу» (Le bout du monde). Далі – район із ще більш дивною назвою «Велике завершення» (La grande fin). Ця особлива географія «краю землі» складно суміщається зі стереотипом про «Швейцарію як центр Європи». Але чим більше я спостерігав за женевцями, тим більше розумів, що вони себе вважають не «центром», а саме «краєм» - мешканцями країни, де закони зовнішньої реальності не діють; на яку війни навколо не мають жодного впливу; над якою ніхто не має влади; де навіть корови розмовляють та обмальовують себе в кольори шоколадних цукерок.
Женеву як феномен, напевно, створив кальвінізм - з його аскезою, суцільним самоконтролем та самообмеженням. Але аскеза породила гроші, а гроші породили банківський капіталізм, який робить місто абсурдно дорогим. Століття аскези призвели до того, що зараз місто радикально неаскетичне. Такий ось парадокс історії.
Так сталося, що моя дворічна донька у Женеві вперше заговорила про сни. Таня, моя дружина, якось сказала їй перед засинанням, що заплющивши очі можна побачити кілька яскравих сновидінь. Очі мала заплющила, але снів не побачила. Про що відразу і повідомила. І відтоді почала дуже перейматися тим, чи бачить вона своїх знайомих тварин із заплющеними очима.
Женева – це місто, яке також шукає своїх снів і своїх мрій. До снів спонукає низький атмосферний тиск і особливий ландшафт: у долині між Альпами та горами Юри ти відчуваєш себе усередині надійно захищеного укриття. Тут можна виспатися до самої осені.
Тут, і тільки тут фантазії релігійних, літературних чи політичних провидців виявляються сильнішими за реальність. Женева завжди була містом революційних конспірацій: у цьому сонному раї всім приходять сни, всі мріють про утопію. Потім сновиди повертаються до своїх країн, аби там здійснити великі чи маленькі революції.
Серед її мешканців був ще один великий сновидець - Хорхе Луїс Борхес. Життя привело його до цього міста ще в юності, 1914 року (Борхесу було 15 років), коли через початок війни родина була вимушена залишитися тут довше, ніж сподівалася. Він мешкатиме на вулиці Фердинанда Ходлера та на Ґранд-рю – тихій вулиці у старому місті, недалеко від собору Святого Петра та Колежа Кальвіна.
Біля будинку на Ґранд-рю 28 – пам’ятна дошка; у ньому зараз архітектурне бюро, поруч – антикварні магазини; один із них має дивну назву «Музей Африки та Азії». У кількох десятках метрів – будинок на Ґранд-рю 40, місце народження Руссо. Борхес і Руссо – теж антиподи; один знаходив щастя в нескінченних бібліотеках, мріях про книгу без кінця, антикварних магазинах і великих парадоксах; інший – в пошуках природної людини, без хитрості і вигадливості. Історія їх досі не примирила; однак їх примирила географія.
Магічний аргентинець повернеться до Женеви наприкінці життя. Тут, за вісім тижнів до смерті, він одружиться з Марією Кодамою, своєю асистенткою, удвічі від нього молодшою. Він уже давно втратив зір, нічого не бачив, окрім образів чи марень, своїх власних чи тих, що літають в атмосфері цього сонного міста. В «Атласі», своїй останній книзі, він напише, що з усіх міст світу та усіх «інтимних батьківщин» Женева йому здається «найбільше придатною для щастя».
Ми йдемо на «Цвинтар королів», шукаємо Борхесову могилу, номер 735. Знаходимо сірий надгробний камінь. Він нагадує англосаксонські чи скандинавські могили; на ньому, поряд із датами життя (1899-1986) та кельтським хрестом вибито надпис староанглійською мовою: And Ne Forhtedоn Na: «І вони не повинні боятися».
Виявляється, Борхес усе життя прагнув не мати страху. За усіма його чудесними історіями, за магічними персонажами, за усією любов’ю до архівів та текстів ховалося це прагнення не боятися.
І справді, страхи у Женеві тануть, як туман над альпійськими вершинами. Це місто створює ілюзію безпеки, воно занурює у теплий сон, де відсутня загроза. Не знаю, чи добре це - жити в ілюзії. Принаймні сюди можна інколи зазирати, аби відчути, що страх - також ефемерний. Як і все в цьому житті.
Ефемерним у цьому місті здається навіть час. Можливо, тому женевці навчилися так добре його рахувати: вони просто перестали бути від нього залежними. Борхес, напевно, це знав – інакше не повернувся би до міста своєї юності майже через сімдесят років.
Місто, де зникає страх, тримає вас як заручників. Тримає і не відпускає.
