У травні та вересні 1975 року у Франції з’являються два
несхожі один на одного романи. Один із них належить класику: Ґонкурівському
лауреату, який мешкає в центрі Парижа, на rue du Bac 108, наближається до свого шістдесятиліття і пише лаконічний
і меланхолійний текст про старіння. Про згасання сексуальності та нерівну
боротьбу з власним тілом.
Інший роман належить нікому невідомому маргіналу; кажуть, що
він мав проблеми з законом та живе в Бразилії, де й пише свої дивні тексти.
Роман про чотирнадцятилітнього хлопчика-мусульманина, який виховується старою
єврейкою, колишньою паризькою повією. Текст не тільки про цього підлітка, але й
від його імені: з дитячою вуличною інтонацією, жаргоном молодості, дивний та
зворушливий.
Публіка сприймає ці два тексти відповідно: перший - як роман
старіючого письменника, ностальгічне письмо про старість і згасання; другий -
текст нового покоління, молодості, яка входить у свої права. Ніби все логічно:
старий письменник пакує валізи, нове покоління витісняє його на узбіччя.
Але вона, ця публіка, поки не знає головного.
