Брейґель і залізниця

У другій половині 1990-х я переїхав до батьків. Тоді я поселився у їхній квартирі на лівому березі, вікна якої виходять на довге озеро за русанівськими дачами.

У той час, ще перед тим, як газети стали щодня писати про глобальне потепління, зими у Києві були помірно сніжними та лагідними. Озеро за вікном квартири моїх батьків замерзало і вкривалося снігом. Коли сніг сходив з криги, поверхня озера ставала темно-сірою, майже чорною.

Ту майже чорну поверхню замерзлого озера оточували нескінченні простори білого снігу. І них були розкидані тисячі чорних фіґурок: дерева без листя, рибалки, що скупчувалися на льоду, полишені авта та самотні ворони у пошуках харчів та діамантів.

Принаймні кілька разів на тиждень, здебільшого зранку, ця картина ставала близькою до досконалості: знерухомлений пейзаж складався лише з двох кольорів, чорного та білого. Така лаконічність спонукала до думки, що природа також схильна до аскези, і що в її житті трапляються моменти, коли вона задовольняється мінімальною кількістю засобів експресії.

Але була одна деталь, яка увінчувала всю картину. Одразу за озером, відмежовуючи його від русанівських дач, розрізаючи картину навпіл, розташовувалася залізниця.

Я часто думав, що без залізниці увесь цей пейзаж не мав би сенсу. Цей суворий об’єкт, що виглядав із відстані лише як досконало пряма лінія, допомагав ліпше окреслити горизонт. У простоті залізничної колії є також щось аскетичне: натяк на те, як можна здобути владу на простором і часом, не вдаючись до допомоги небес чи позаземних цивілізацій.

В усьому іншому цей пейзаж нагадував зимові пейзажі Брейґеля-старшого, а найбільше його «Мисливців на снігу». Та сама завмерлість історії, аскеза природи та лаконічність чорно-білої картини.

І тоді я вперше почав дивуватися, чому у пейзажах Брейґеля немає залізниць.

Чому він нехтував цими мовчазними об’єктами, цією досконалістю ліній, яка би допомогла ліпше окреслити горизонт і підпорядкувати картину єдиній лінії.

Мені відповідали всерйоз, що Брейґель-старший жив у Фландрії всередині XVI століття, і навряд чи щось чув про залізницю, яка з’явилася лише через чотириста років по його смерті.

Я спочатку погоджувався, а потім думав: чи це означає, що Брейґель з’явився надто рано? Чи що залізницю створили надто пізно?

Можливо, якби Брейґель народився чотирма століттями пізніше, він писав би тільки залізниці? –

Тоді би ми, можливо, дізналися, куди прямують ті леґендарні мисливці на снігу. І чому вони так схожі на стомлених пасажирів плацкартних вагонів.

Смітники та сновидіння

Щоранку, близько шостої, я прокидаюся від звуку сміттєзбиральної машини, що розвантажує смітник під моєю багатоповерхівкою.

Один і той самий звук порожніх пляшок та консервних банок, шелест використаних памперсів та пластикових пакетів, протести бомжів, яких позбавили їхнього скарбу.

Я прокидаються від звуку сміттєзбиральної машини, і можливо тому всі мої сновидіння, незалежно від сюжету та дійових осіб, закінчуються на смітнику. Під звук порожніх пляшок та консервних банок, під протести бомжів та інші явища природи.

Мені сниться якийсь фестиваль у Празі, на якому я розповідаю кільком випадковим слухачам про щось таке досконало ідіотичне, аж раптом здіймаюся посеред виступу, мчуся в аеропорт, беру квиток до Києва, прилітаю, беру в Борисполі таксі, мчуся порожньою трасою – бо знаю, що на мене чекає телефонний дзвінок, і що прийняти його я можу тільки там, на смітнику біля своєї багатоповерхівки.

І справді, я на місці, дзвонить мій телефон, і він чомусь має звук порожніх пляшок та консервних банок, до яких інколи додаються протести сплячих бомжів.

Або, уявіть собі тільки, мені сниться, що я - середньовічний хрестоносець, який вирушає в похід із серця Європи, але не задля визволення Гробу Господнього, а на смітник у моєму передмісті, де на нього має чекати якийсь дивний скарб, якісь мощі невідомого святого. І от я, з цілим військом французького короля, стою біля мого смітника, і глас невідомого святого лунає з неба, але чомусь цей глас має звук порожніх пляшок та консервних банок, а тембр голосу святого так нагадує тембр одного бомжа, якого я час від часу підгодовую дрібними грішми.

Такі мої сни нагадують дешеві голлівудські фільми: кожен із них починається незвично, кожен із них має несхожу на іншого зав’язку та інтригу – але закінчуються вони всі однаково, на смітнику перед моєю багатоповерхівкою.

Я прокидаюся від звуків сміттєзбиральної машини, і моє несвідоме збирає докупи усі картини сновидіння, увесь цей психоделічний дощ, що падав уночі, намагаючись зробити з нього хоча б якусь пристойну історію.

А я думаю про те, що, можливо, мої сни та мої ранкові емоції сильно змінилися б, якби смітник під вікнами моєї багатоповерхівки кудись перенесли чи геть спалили.

Я тоді би я дізнався, чим усі мої сни мали би закінчуватися насправді.