Одного дня я заїхав до батьків, аби забрати частину своїх старих скарбів. У великих картонних коробках на балконі на мене чекали вкриті пилом книжки, копії непрочитаних текстів та старі записники.
В одній із них я знайшов із десяток відео-касет. Там було кілька фільмів, мені дорогих – джармуш, кустуріца, трохи формана, щось з альмодовара та медема, вуді алена, тарковського та йоселіані.
В іншій коробці відкриття було ще дорожчим: десятки магнітофонних касет із переписаною в середині 1990-х музикою, здебільшого старим британським арт-роком -king crimson, yes, gentle giant, atomic rooster,uk.
Я стояв, дивлячись на ці скарби, не знаючи, що з ними робити. У мене давно немає відео-магнітофона, а старий музичний програвач із касетними деками уже кілька років не працює.
Більшість із тих фільмів та музичних альбомів змінили свої матеріальні тіла, поселившись у моєму комп’ютері.
Непотрібність цих старих касет, які мали би бути для мене такими дорогими, мене збентежила. -
Так, ніби я був свідком старіння речей.
Свідком того, що речі у нашому світі старіють швидше, ніж люди. Можливо, швидше, ніж комахи чи мікроорганізми.
Раніше, кілька сотень років тому (я так собі уявляю), речі старіли повільно. Неспішно вкривалися тріщинами, немов зморшками на тілі, неспішно втрачали колір молодої свіжості, досягали зрілості, а потім старості.
Усі ці будівлі, старі меблі, вишиті хустини, ремісничі знаряддя, які переживали їхніх володарів та були свідками минулих епох.
Порівняно з ними сучасні речі старіють некрасиво, майже потворно. Їх не створили для старіння; їх створили тільки для народження і смерті.
Радянські меблі 1960-х чи 1970-х років, які ще досі стоять у наших хрущовських квартирах, вмирають, не переживши зрілості і старості, нагадуючи заспиртованих комах чи дешеві підроблені мумії.
Сучасні телефони, музичні програвачі, відео-плеєри створюють на кілька десятків місяців, і старіти їм немає сенсу. Не доживши навіть до двох років – часу, коли дитина починає говорити, - нові речі опиняються у коморах приватних будівель, а потім прямують на сміттєзвалища...
Інколи мені здається, що у найближчому майбутньому більшість речей житиме лише один день.
Зранку, що до сходження сонця, їх створюватимуть, розвозитимуть по магазинах, продаватимуть – а ввечері увесь непроданий чи використаний мотлох скидатимуть із пароплавів в океан.
І тоді речі нагадуватимуть метеликів-одноденок, які живуть тільки один день. І помирають одразу після першого кохання.
