Колись люди ще мали запах своїх професій. Продавці у рибних крамницях пахли рибою, пекарі пахли хлібом, різники –кров'ю та м'ясом. Теслярі пахли свіжим деревом, маги-алхіміки – сіркою та старими книгами.
А ще були ті, хто мав запах яблучного сиропу.
Запах був найкращим інструментом ідентифікації та самоідентифікації. Запах міг відкрити таємниці та розкрити секрети; він не давав людині шансу на маскарад.
Якщо чоловік пахне рибою, він не може вдавати з себе пекаря чи гончаря. Він моряк або продавець у рибній крамниці. Він не може здаватися кимось іншим.
Сьогодні люди в ліпшому випадку ховають свої запахи за парфумами, в гіршому - пахнуть супермаркетами та автобусними зупинками. Природні запахи зникають, поступаючись місцем мімікріям та синтетичним ароматам. Втрачаючи свої запахи, люди втрачають останні зв’язки з великим організмом природи.
Запахи –найефемерніший елемент людського тіла, але він найбільше протистоїть репродукції. Людина давно навчилася досконало відтворювати звуки, тактильні форми та образи. Вона навчилася передавати їх на відстані, без великих втрат.
Тільки смак та запах опираються великим дистанціям. Вони завжди прив’язані до речей та ґрунту. Одні й ті самі страви в різних місцях смакують по-іншому, реагуючи на інакшість землі, продуктів, пори року та способу приготування.
Запахи не люблять подорожувати. Вони пускають коріння. Їх неможливо передати в мережі.
Можливо, скоро вони залишатимуться головними притулками приватності та індивідуальності. Можливо, люди майбутнього працюватимуть над індивідуальністю запахів власних тіл та власних помешкань більше, ніж над індивідуальністю зовнішнього вигляду.
Тоді прийде нова епоха. Залишилося тільки придумати їй кілька приємних імен.
