Про одного середньовічного багатія початку XIII століття розповідають, що він продав свій будинок, аби замовити собі копії біблійних книг. Чотири Євангелія in quarto коштують йому 15 ліврів – тобто лише вп’ятеро менше середньої вартості тогочасного будинку.
У Середньовіччі книги були дефіцитом і ознакою розкоші: аби отримати собі власну копію Біблії, людина мала замовити послуги писаря й художника (його робота могла тривати кілька років), викласти чималі гроші за пергамент, чорнила, фарби, шкіряний перепліт та коштовні прикраси.
Попри те, що багато століть тому книги були просто дорогою розкішшю, рідкісними їх робили не лише вартість виробництва. Книг було мало, бо саме вживання цього слова в множині видавалося неочевидним. Люди християнського середньовіччя вірили, що справжньою книгою є тільки Книга, себто Біблія; решта ж – другорядні коментарі, передвістя чи практичні поради для виживання.
Можливо, народження «сучасної», або «модерної» людини відбулося тоді, коли змінився спосіб читання і ставлення до книг. Коли книги почали природно існувати у множині, конкуруючи одна з одною та стверджуючи власне право на відкриття невідомої території реальності. Коли конкуренцію до культових книг, які читають сотні разів, почали складати ті, що їх читають один раз, аби по закінченні перейти до іншої.
Наприкінці XVIII століття літературою споживання стали романи. За останні десять років століття в Німеччині їх з’явилося стільки ж, скільки за попередні п’ятдесят.
Письменник поступово ставав модною фігурою – а надто письменник, який багато та швидко пише. Про деяких із них жартують, що вони пишуть швидше, ніж можуть читати – а тому читають не все, що написали.
«Сповідь» Руссо та «Вертер» Ґете були тоді посередниками поміж епохами. Вони були найуспішнішими продуктами початку епохи споживання книг. Але водночас любов публіки робила із них нові культові і майже сакральні книги. В епоху книжкового споживання залишаються тексти, які читають сотні разів: їх наслідують, під них мімікрують, їх перечитують, відповідно до них будують власні життєві історії.
Популярність роману провокує важливий поворот в історії книги. Роман не витісняє ідею культової, єдиної книги – але натомість дає індивідові можливість вибирати свою власну культову книгу. У самого Вертера під час його самогубства на столі знаходять відкритою «Емілію Галотті» Лессінґа. У Росії після прочитання Бальзака з’являються малі спільноти, члени яких грають ролі персонажів «Людської комедії». У Швейцарії бюргери колекціонують видання Руссо та виховують своїх дітей за правилами його «Еміля».
«Світ було створено, аби він завершився прекрасною Книгою», - напише наприкінці ХІХ століття французький поет Стефан Маларме. Ця фраза була знаком того, як змінився той самий світ, чиїм мешканцем Маларме себе відчував, і як змінився образ Книги, якої він прагнув. Книга в уяві цього символістського поета була не початком, а кінцем, не альфою, а омегою історії.
Але епоха Маларме не здійснила його мрії: замість прекрасної Книги людина опинилося поміж океану прекрасних (і не дуже) книг, у різних обкладинках, з різними запахами, з різними шрифтами, написаних різними мовами. І головне – книг, чиї ідеї як правило були несумісними з ідеями інших книг, написаних іншими людьми.
На початку ХХ столітті образ письменника, філософа чи історика майже неуникно пов’язаний із образом бібліотеки. На початку 1930-х, розбираючи свою бібліотеку після чергового переїзду, німецький філософ Вальтер Беньямін напише есей «Розпаковуючи власну бібліотеку» - маленький текст про пристрасть колекціонування книжок. Кількома роками пізніше французький історик Фернан Бродель винайматиме в Ріо-де-Жанейро двокімнатну квартиру: одну кімнату для себе та іншу – для своїх конспектів та записів.
Ще на початку цієї бібліотечної пристрасті Флобер напише «Бувара та Пекюше», знамениту пародію на світ прив’язаних до книжок людей, які розчиняються в нескінченному світі текстів, ґравюр, товстих корінців і запахів старих манускриптів.
Як маленькі равлики з великим вантажем на спині, тогочасні інтелектуали носять за собою книжки, якими володіють, і майже розчиняються в цьому дуже матеріальному та тілесному світі думок, емоцій, персонажів та поетичних рядків. У міжвоєнний, а надто у повоєнний час відродиться любов до цитати: гачка, закинутого по той бік історії, до іншої людини та іншої книги. Кожен вибудовує власний пантеон книжок – і
кожна з цих книжок має своє тіло та свою історію.
Пізніше Борхес, цей любитель бібліотек та антикварних магазинів, вигадає свою знамениту фантазію про книгу, яка не має кінця. У цієї книги нескінченна кількість сторінок, і ви в будь-який час можете знайти історію, з якою ще незнайомі. В епоху звичності матеріальних книг, це була нахабна думка: вона пропонувала уявити неуявне і помислити абсурдне.
Нині, з появою кишенькових електронних книг, кіндлів, ірідерів і т.д. ця фантазія майже стала реальністю. Сьогоднішня людина може взяти свою бібліотеку в метро і сісти з нею в літак. Їй не потрібно винаймати окремі кімнати, аби знайти помешкання для текстів, які супроводжуватимуть її життя.
Як і більшість старомодних людей, ще довго звикатиму до цієї зміни. Безтілесні книги для мене так само незвичні, як і безтілесні люди. І напевно, ані кіндл, ані ірідер не фігуруватимуть серед тих кількох книжок, які я би взяв із собою на безлюдний острів.
Вони точно не витримають конкуренції з якимось старим романом – хоча б навіть із вічним «Робінзоном Крузо», у знайомій обкладинці та впізнаваним тілом.
