У моєму житті є речі, від яких я ніколи не відмовлюся. Я знаю, що вони завжди будуть зі мною, фізично чи метафізично. – Наприклад, моя родина. Чи музика. Чи бажання жити в передмісті.
Серед цих речей є душові кабіни. Моя любов до них специфічна. Можливо, вона пов’язана з тим, що я ніколи не мав їх у себе вдома.
У моєму житті душ завжди був пов’язаний із подорожами. Він з’являвся під час моїх переміщень – у гуртожитках, на вокзалах, у готелях, на базах відпочинку. Він був символом руху.
Душові є головним елементом студентських кімнат, дешевих хостелів чи готельних номерів. Їхні невидимі конструктори знають, що тут з’являються люди, які пересуваються та змінюють місце. Вони не можуть собі дозволити лягти та прийняти ванну. Їхні тіла цього не витримають. Із водою вони мають зустрітися стоячи.
В усіх моїх рідних помешканнях я ніколи не мав цієї душевно-душової насолоди. Скрізь були ванни – звісно, із душем, але бажання прийняти душ стоячи стикалися з незручностями. Вода розплескувалася на підлогу, приходили розлючені сусіди, казали, що я їх заливаю, я відповідав, що це вони заливають, що я заливаю – і т.д. Окрім того ванна як об’єкт вимагає горизонтальної позиції тіла. Тут нічого не поробиш. Так замислили архітектори. Так замислила природа.
Але коли я подорожую, ванни мене оминають. Мої вічні супутники – душові кабіни, із струменем води прямо над головою. Вони дають відчуття невагомості та руху. Вони не вимагають ритуалу. Вони майже не вимагають часу. Я не змінюю своєї позиції тіла, не змінюю свого місця в просторі. Просто стою, а згори ллється вода. Нічого не змінилося, просто згори ллється вода. Я не вдома. І це також може бути щастям.
Можливо, через те, що я риба за гороскопом, для мене зустріч із водою невіддільна від руху: або плавання, або дощ, або душ.
Схожість двох останніх слів мене завжди заворожувала. Я навіть перейменовував свої готельні душові кабіни на дощові кабіни. Це єдиний дощ, чию температуру я міг визначати сам. Тому часом максимально наближаю її до природної – тієї, що є насправді, із неба.
Але проблема ось у чому: думки про безсмертя душі, які часом просяться до моєї голови, відвідують мене саме у душових кабінах.
Можливо, саме в душі я і залишаюсь сам на сам зі своєю душею. Пара густа, тіла не видно, залишається тільки вона.
Вона розповідає про свої пригоди, минулі та майбутні. Вона каже, що безсмертна, і я їй вірю. Бо в такі моменти вона особливо переконлива.
До того ж, я риба, а риби вірять в безсмертя душ. Так само як і в безсмертя дощів та вічних душових кабін.
