Життя

Колись, у великому блискучому потязі, що їде на північ, ти раптом уперше знайомишся зі своїм життям.

Воно приходить до тебе з непокритою головою, можливо із застудженим голосом, у темних окулярах, в дешевих кедах чи рваних холодних кросівках, хоча на дворі зима.

Ти жив довго, можливо надто довго, але з ним знайомишся вперше. Своє життя ти бачиш перед собою як чужинця, що на тебе несхожий. Він стоїть перед тобою і питає в тебе поради. Чи намагається тобі щось продати. Чи просить гроші на їжу чи на цигарки.

Ти кажеш йому – відчепися. Потім. Я зайнятий.

Він іде геть.

Згодом ти зустрічаєш його безліч разів. Щоразу думаєш, що ти надто зайнятий. Надто зайнятий для свого життя.

Потім наступає час, коли він уже не приходить.

Ти починаєш скрізь його шукати. В магазинах, на бульварах, у чужих квартирах та далеких країнах. У вечірніх горизонтах. У нічній порожнечі.

Виходиш у поле і починаєш кричати. Починаєш його гукати, як божевільний. Де воно, твоє життя? Де ти його загубив? Що ти зробив не так?

Тільки згодом ти розумієш, що воно завжди було поруч. Що треба було просто відчути тепло його дихання. Звук від його кроків. Запах його поту.

Що воно – твоя єдина надія і твоя єдина цінність. Що в твоєму житті нічого більше немає - окрім нього.

Що за весь цей час ти нічого не втратив, хоч і нічого не здобув. Що твоє життя завжди буде тобі вірним. Що воно не відступиться і не зрадить тебе.

Не відчепиться. Навіть коли ти зайнятий.

Навіть коли ти відключив телефон.

Навіть коли ти втратив останню надію. «Чувак», - запитає  воно, - «це не ти загубив?». Запитає, протягуючи тобі руку і повертаючи цю нікчемну ілюзію, завдяки якій ти ще тримаєшся на цьому світі.

Воно також скаже тобі по секрету, що надія ніколи не буває останньою.

Твоє життя тебе любить, попри всі твої дурощі. Попри те, що ти на це не заслуговуєш. Попри те, що ти, відверто кажучи, тупе трусло.

Воно все одно тебе любить.

У тебе воно одне. У нього ти один.

Невидимий Флобер

Стаття на сайті ЛітАкцент

Одного темного січневого вечора 1844 року сільською нормандською дорогою рухається двомісний кабріолет. У ньому двоє молодих людей. Одного звати Ґюстав; він тримає віжки. Поруч сидить його брат із дивним для Франції іменем Ахілл.

Ґюстав потім зізнається, що в цю ніч молодого місяця було неймовірно темно: він не бачить майже нічого, навіть вух свого коня. Небо чорне та безмісячне; світло далекого заїзного двору є єдиним орієнтиром. Поруч виринає великий віз із масивним ліхтарем. Ці єдині в усьому просторі джерела світла – від заїзного двору та від несподіваного возу – віддалялися один до одного, як дві далекі планети. І раптом з’явилося третє, потужніше, ефемерніше і водночас реальніше: у свідомості Ґюстава немовби щось вибухає. Він випускає поводи і падає. Він не рухається і схожий на людину на порозі смерті. Чи навіть за її порогом.

Лікарі потім скажуть, що у цього двадцятидворічного молодого чоловіка стався інсульт, «congestion au cerveau», немов «приступ апоплексії в мініатюрі». Напади повторювалися: протягом наступних двох тижнів їх було цілих чотири. Далі вони приходили з різною регулярністю: конвульсії, стискання рук, блювота, піна на губах, галюцинації. Цієї хвороби Ґюстав уже ніколи не позбудеться.

Двадцять два роки після тієї події він пояснюватиме свої відчуття під час цих нападів:

«Спочатку невизначений страх, непевна тривога, болісне відчуття очікування – ніби як перед поетичним натхненням, коли ми відчуваємо, що «щось має відбутися». Потім, одразу, «немов блискавка» - «миттєвий наплив чи радше миттєве вторгнення пам’яті», адже «галюцинація, власне кажучи, не є нічим іншим, як пам’яттю», «хворобою пам’яті, вивільненням того, що вона приховує».

І нарешті – потоки образів, сюрреалістичні (скажуть менше ніж за століття), демонічні (сказали би менше ніж за століття перед тим), неймовірне психічне кровопускання:

«Ви відчуваєте, ніби з вас виливаються образи, як потоки крові. Вам здається, що все, що міститься у вашій голові, одночасно вибухає, немовби тисяча частинок феєрверку, і у вас просто бракує часу роздивитися ці внутрішні образи, які несамовито перед вами пропливають. А в інших ситуаціях все починається з одним-єдиним образом, який збільшується, розгортається та нарешті покриває об’єктивну реальність».

Читати всю статтю на сайті ЛітАкцент

Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час

Книжку історика філософії, есеїста і перекладача Володимира Єрмоленка присвячено творчості Вальтера Беньяміна (1892–1940) – одного з найупливовіших філософів ХХ століття. В центрі авторової уваги – засадничі топоси Беньямінового мислення, зокрема образи оповідача, фланера та колекціонера, теми міського простору та його трансформацій, феномени пам’яті й апокаліптичного очікування, поняття аури та аналогії. Водночас життя та ідеї Беньяміна постають як певна призма, що крізь неї дослідник намагається робити «фотознімки» епохи, насамперед німецької та французької гуманістики, літератури та мистецтва, загалом інтелектуального побуту 1920-х –1930-х років. Поруч із Беньяміном на цих «фотознімках» з’являються інші чільні постаті тієї доби, як-от Фройд і Пруст, Бретон і Араґон, Гайдеґер і Арендт, Лукач і Адорно, Гофмансталь і Краус, Бльох і Кракауер, Шолєм і Деблін, що їх усіх пов’язує між собою головна тема книжки: драматичне та парадоксальне переплетення сучасности й архаїки в інтелектуальній атмосфері першої половини XX століття та зумовлений цим феномен «антимодерного модерну». Книжку щедро ілюстровано портретами згадуваних осіб і світлинами паризького фотографа Ежена Атже, що правлять за свого роду візуальний код Беньямінової філософії.

Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті

Дома

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Например, на улице гроза. Или вы ужасно больны. Или в голове пустота. Или та же пустота – в желудке.

Все это неважно. Важно то, что вы сидите дома и ничего не делаете. Мир где-то движется за окном, куда-то ползет, иногда останавливается, оглядывается, покашливает, добивается своей цели – или не добивается; а вы все также сидите дома. Сегодня вы опоздали на свой рейс. Мир улетел без вас.

Ну и хрен с ним.

Итак, вы сидите дома и ничего не делаете.

Первым делом, не отчаивайтесь. Все равно вы движетесь быстрее – поэтому вдруг ускользнувший мир рано или поздно догоните. Если, конечно, захотите.

Ведь можете не захотеть. Мне, например, с миром часто не по пути. Мне часто в другую сторону. Он научился обходиться без меня, я – без него. Мы с ним соседи, но у нас разная жилплощадь. Я мир не затапливаю. Он меня – тоже. Мы здороваемся на лестничной клетке. Иногда я выношу его мусор.

Поэтому, если я лично сижу дома, то пытаюсь воспользоваться случаем. Не упустить, так сказать, удачной возможности. Я беру паузу. Отключаю телевизор и включаю сознание (часто это одна и та же кнопка). Восстанавливаю свое собственное пространство. Читаю книги восемнадцатого века. Бросаю не курить. Дышу свежим сигаретным дымом. Иронизирую и иногда ионизирую. В общем, наслаждаюсь тишиной. Она у меня одна.

Или вот еще что. Выхожу на балкон и смотрю вдаль. Банальность, скажете вы. Согласен, отвечу я. Поэтому я ухожу с балкона. Даль мне сегодня не нужна. Мне нужно что-нибудь поближе. Диван подойдет.

Итак, я сижу дома и ничего не делаю. Диван тоже сидит дома и ничего не делает. Мы с ним пребываем в абсолютной гармонии. Не развязываем международных конфликтов. Осваиваем общее пространство борьбы. Мы – единое целое. Скованы одной цепью. (Хотя нет, почему скованы? Раскованны. Очень даже раскованны).

Иногда я пытаюсь уйти в себя. Заглянуть к себе, так сказать, вовнутрь. Но тут же оттуда убегаю. Там сидит какой-то злой карлик и просит не подсматривать. В общем, он прав. Подсматривать за собой не хорошо. Это негигиенично. К тому же можно простудиться.

Поскольку мир ускользает, а психологические глубины недоступны, я стараюсь думать о хорошем. То есть ни о чем. О тишине. О покое.

Если вы сидите дома и ничего не делаете, у вас неплохие шансы встретиться с покоем. Встретиться с ним лицом к лицу. Почувствовать его плечо. Узнать его на ощупь. Поговорить с ним.

Его дыхание теплое, как летнее море. От него идет пар. Он густой и белый. Вы погружаетесь в туман и перестаете узнавать вещи вокруг себя.

Вам хорошо и тепло, и не хочется никуда уходить. Вы дома, и ничего не делаете. Ускользающий мир остановился и с любопытством вас рассматривает. Он никуда не уйдет без вас. Он согласен вас подождать. Даже если вам в другую сторону.

Женева і сон

З блогу на Kyiv Post

Женева очікувано зустріне вас рекламою банків та годинників - предметів своєї найбільшої гордості. Ця реклама захопить вас, як заручника, одразу після виходу з літака, ще перед паспортним контролем. А захопивши, не відпустить до кінця. Вона нагадуватиме, що саме тут вміють найліпше рахувати чужі гроші та чужий час.

У цьому франкомовному місті ви, можливо, очікували би побачити симптоми французької естетики, з її зовнішньою красою, смаком, бездоганною поверхнею. Однак очікування не справдяться: у Женеві ця естетична культура розпадається, втрачає свою природність та свою простоту. Її сліди ви все ще відчуваєте у фасадах будинків, в одязі, у кав’ярнях, - але це лише сліди, залишки французького шарму, копії без пристрасті і без міри. Зовнішній світ для Женеви та його мешканців – ефемерний, майже нереальний; він цінується набагато менше, ніж внутрішня дисципліна.

Двоє знаменитих мешканців цього міста - Жан Кальвін та Жан-Жак Руссо – увійшли в історію Європи через свою майже маніакальну недовіру до зовнішніх прикрас. Символічні вороги (Руссо як ніхто інший докладе руку до руйнування кальвінізму), ідеологічні антиподи, вони все ж подібні в одному: внутрішня дисципліна для них важливіша за зовнішній світ, етика важливіша за естетику, моральна чистота важливіша за красу.

У наш третій приїзд до цього міста ми оселилися в університетському гуртожитку на вулиці Мірмон. Поруч, на березі Арви розташувався квартал із дивною назвою «Край світу» (Le bout du monde). Далі – район із ще більш дивною назвою «Велике завершення» (La grande fin). Ця особлива географія «краю землі» складно суміщається зі стереотипом про «Швейцарію як центр Європи». Але чим більше я спостерігав за женевцями, тим більше розумів, що вони себе вважають не «центром», а саме «краєм» - мешканцями країни, де закони зовнішньої реальності не діють; на яку війни навколо не мають жодного впливу; над якою ніхто не має влади; де навіть корови розмовляють та обмальовують себе в кольори шоколадних цукерок.

Женеву як феномен, напевно, створив кальвінізм - з його аскезою, суцільним самоконтролем та самообмеженням. Але аскеза породила гроші, а гроші породили банківський капіталізм, який робить місто абсурдно дорогим. Століття аскези призвели до того, що зараз місто радикально неаскетичне. Такий ось парадокс історії.

Так сталося, що моя дворічна донька у Женеві вперше заговорила про сни. Таня, моя дружина, якось сказала їй перед засинанням, що заплющивши очі можна побачити кілька яскравих сновидінь. Очі мала заплющила, але снів не побачила. Про що відразу і повідомила. І відтоді почала дуже перейматися тим, чи бачить вона своїх знайомих тварин із заплющеними очима.

Женева – це місто, яке також шукає своїх снів і своїх мрій. До снів спонукає низький атмосферний тиск і особливий ландшафт: у долині між Альпами та горами Юри ти відчуваєш себе усередині надійно захищеного укриття. Тут можна виспатися до самої осені.

Тут, і тільки тут фантазії релігійних, літературних чи політичних провидців виявляються сильнішими за реальність. Женева завжди була містом революційних конспірацій: у цьому сонному раї всім приходять сни, всі мріють про утопію. Потім сновиди повертаються до своїх країн, аби там здійснити великі чи маленькі революції.

Серед її мешканців був ще один великий сновидець - Хорхе Луїс Борхес. Життя привело його до цього міста ще в юності, 1914 року (Борхесу було 15 років), коли через початок війни родина була вимушена залишитися тут довше, ніж сподівалася. Він мешкатиме на вулиці Фердинанда Ходлера та на Ґранд-рю – тихій вулиці у старому місті, недалеко від собору Святого Петра та Колежа Кальвіна.

Біля будинку на Ґранд-рю 28 – пам’ятна дошка; у ньому зараз архітектурне бюро, поруч – антикварні магазини; один із них має дивну назву «Музей Африки та Азії». У кількох десятках метрів – будинок на Ґранд-рю 40, місце народження Руссо. Борхес і Руссо – теж антиподи; один знаходив щастя в нескінченних бібліотеках, мріях про книгу без кінця, антикварних магазинах і великих парадоксах; інший – в пошуках природної людини, без хитрості і вигадливості. Історія їх досі не примирила; однак їх примирила географія.

Магічний аргентинець повернеться до Женеви наприкінці життя. Тут, за вісім тижнів до смерті, він одружиться з Марією Кодамою, своєю асистенткою, удвічі від нього молодшою. Він уже давно втратив зір, нічого не бачив, окрім образів чи марень, своїх власних чи тих, що літають в атмосфері цього сонного міста. В «Атласі», своїй останній книзі, він напише, що з усіх міст світу та усіх «інтимних батьківщин» Женева йому здається «найбільше придатною для щастя».

Ми йдемо на «Цвинтар королів», шукаємо Борхесову могилу, номер 735. Знаходимо сірий надгробний камінь. Він нагадує англосаксонські чи скандинавські могили; на ньому, поряд із датами життя (1899-1986) та кельтським хрестом вибито надпис староанглійською мовою: And Ne Forhtedоn Na: «І вони не повинні боятися».

Виявляється, Борхес усе життя прагнув не мати страху. За усіма його чудесними історіями, за магічними персонажами, за усією любов’ю до архівів та текстів ховалося це прагнення не боятися.

І справді, страхи у Женеві тануть, як туман над альпійськими вершинами. Це місто створює ілюзію безпеки, воно занурює у теплий сон, де відсутня загроза. Не знаю, чи добре це - жити в ілюзії. Принаймні сюди можна інколи зазирати, аби відчути, що страх - також ефемерний. Як і все в цьому житті.

Ефемерним у цьому місті здається навіть час. Можливо, тому женевці навчилися так добре його рахувати: вони просто перестали бути від нього залежними. Борхес, напевно, це знав – інакше не повернувся би до міста своєї юності майже через сімдесят років.

Місто, де зникає страх, тримає вас як заручників. Тримає і не відпускає.

Демократура

З блогу на Kyiv Post


Альфа Блонді – легенда африканського реґґі. Можна навіть сказати, його «хрещений батько».

Він говорить французькою з івуарійським і водночас з англійським акцентом. Майже через кожні три-чотири слова вставляє «окей».

«Кот-д-Івуар – це велика родина, окей?». «Тут скрізь брати і сестри, тут скрізь – ти сам, окей?»

Війну в своїй країні він сприймає близько до серця. Перериває радіоінтерв’ю, звертається до своїх співвітчизників. Каже, що це тупо – стріляти в один одного.

«Якщо вистрелиш праворуч, вб’єш самого себе, якщо вистрелиш ліворуч – вб’єш самого себе», - так говорить Альфа Блонді.

Слухаючи його, я не розумію причин, чому ми, українці, в слові «Африка» чуємо щось принизливе. Чому над нею ми відчуваємо свою зверхність, і так панічно боїмося нею стати.

Цей страх мені здається ознакою невиправданої пихи. Хоча б тому, що на африканців дуже схожі. Своєю імпульсивністю, своєю емоційністю, своєю ірраціональністю. Своїм прагненням всіх обійняти, а потім всіх розстріляти.

Візьміть демократію. Африканці люблять вставляти епітет «демократичний» в назви своїх республік - від «Народної демократичної республіки Алжир» до «Демократичної республіки Конґо». Але як і для нас, демократія для багатьох африканців – це слово без особливого значення. Його надто багато вживали, аби воно мало ще якесь значення.

На одній з французьких радіостанцій є одна смішна програма. Її ведучий, гуморист Маман,  вдає з себе «президентом-засновником» та «незмінним лідером» міфічної країни «Ґондвани». Не просто країни. «Дуже-дуже демократичної республіки» Ґондвани.

Ця республіка розташована «на південь від будь-якого місця, а також на північ від нього». «Часом вона на заході, часом на сході». «Візьміть будь-яку карту світу, ткніть пальцем будь-де, і на південь від цього місця буде Ґондвана».

«Преса моєї країни дуже-дуже вільна, але тільки тоді, коли вона говорить те, що я хочу», - так каже президент-засновник.

«Наші банки дуже малі для моїх грошей. Тому я зберігаю свої гроші за кордоном». «Наші лікарні дуже малі для мене. Тому я лікуюся за кордоном», – так він пояснює своїм громадянам.

Інколи я думаю, що ми, українці, також є мешканцями цієї «дуже-дуже демократичної республіки Ґондвани».

І що в кожному з нас сидить свій маленький африканський шаман. Він б’є в свій барабан і ні на кого не звертає уваги. Він імпульсивний і ірраціональний. Може бути дуже злим. Може бути дуже добрим. Навіть дуже-дуже добрим і дуже-дуже демократичним. Може всіх обійняти чи всіх розстріляти.

Він, цей африканець усередині нас, вже звик до диктатури у вигляді демократії. До «дуже-дуже демократичної диктатури».

Альфа Блонді, легенда африканського реґґі, називає це «демократурою». Тобто «демократією-диктатурою», дивною сумішшю, незвичним гібридом.

Він не знає, що вона не лише в Африці. Вона – скрізь. «Часом на заході, часом на сході». І у нас, українців, також.

Тепле кіно холодного моря

В одній з ключових сцен фільму «Дуже добрий чоловік» (En ganske snill mann, 2010) Ганса-Петера Моланда головний герой Ульрік збирається вбити чоловіка, через якого він провів 12 років у в’язниці. Він приходить увечері до його квартири наводить на нього пістолет та збирається натиснути на курок.

Жертву рятує лише поява його маленького сина та дружини – яка, цілком спонтанно, ангелічно, незрозуміло, пропонує Ульріку, цьому великому страшному чоловікові з пістолетом… випити чаю. Сцена майже нереальна: Ульрік тримає під прицілом наляканого чоловіка, в квартиру входить дружина та маленький син, вони бачать весь цей жах, вони не розуміють, що відбувається, і жінка… пропонує Ульріку випити чаю.

Колишній в’язень уже не зможе вбити свою жертву на очах у дитини: він не здійснює помсти, він знищує себе в очах своїх кримінальних друзів, він готовий до самогубства – лише тому, що в останній момент виявився готовим на милосердя.

Події, які привели Ульріка до квартири його жертви, є ніби ланцюгом обставин, колом неуникних причин та наслідків, які не дуже від нього залежали: помста – покарання – вихід з в’язниці – пошуки нового життя – невдача – нова помста. Здається, що з цього проклятого кола немає виходу: нове вбивство поверне його назад до в’язниці, і так до нескінченності.

Це коло жорстокості обриває просто запрошення випити чаю. Жест людяності посеред світу жорстокості, острів теплоти в холодному морі.

Коли я ще і ще раз у своїй уяві прокручую цю сцену, я думаю про те, що людське життя найбільш дивовижне тоді, коли речі, що здавалися неуникними, усе-таки не відбуваються.