Музика, як і будь-що на світі, має свою пору дня. Є музика нічна, є вечірня, є ранкова, є музика сієсти, сходу сонця, заходу сонця, музика безсоння, білих ночей, музика ранкового туману, темряви та світла.
Ніч є порою, яка міняє речі місцями: добро і зло, красу та потворність, безпеку та ризик вона змішує, крадучи їхні звичні місця, сплутуючи карти, вводячи інтригу.
Такою самою має бути і нічна музика.
Вона має бути повільною, бо тільки вночі повільність ліпша за швидкість. У ній має бути багато низьких частот, бо тільки вночі низьке ліпше за високе.
В ній має бути багато густих речовин, подібних до туману, бо тільки вночі туман як середовище існування стає перманентним, всепоглинаючим, навіть якщо надворі ясна погода.
У ній має бути багато духових інструментів – бо тільки в них єдиним автором звуку є дихання, рух легень та діафрагми, рух, без якого життя неможливе, і яке ми по-справжньому починаємо чути тільки вночі.
У ній, я думаю, може також бути щось дзвінке, на кшталт звуків челести, ксилофону чи маримби, які є повними антиподами басу, які є краплями невинності в глибині низьких частот. Бо ніщо так не сполучає верх та низ, як ніч.
Нарешті, у ній має бути голос – гнучкий та таємничий, як кішка, м’який та густий, як вовняна ковдра, радше далекий, ніж близький, бо вночі все далеке стає близьким, бо ніч є часом наближення.
Зі сходом сонця ця музика розтане, розпадеться на інґредієнти, перестане хвилювати, - а можливо просто засне, аби прокинутися наступного вечора, музика темряви та туману, музика мудрості та божевілля, яка змушує заплющити очі, аби ліпше бачити.
