Андре Маркович, сучасний французький перекладач Достоєвського, казав з приводу своєї роботи, що переклад – це навчання читати. «Переписуючи» текст з однієї мови на іншу, перекладач уперше починає задавати собі питання, які доти не задавав: чому в тексті з’являється саме це слово, чому автор обирає саме такий ритм фрази, чому він любить ці імена, чому у мові існує ця фразеологія.
Перекладацька робота може навчити читати – глибше, повільніше, з паузами та зупинками. Так само старе кіно ХХ століття, кіно Вісконті і Ґодара, кіно Тарковського та Копполи – є мистецтвом, чиїм головним терапевтичним ефектом є навчання бачити.
Вчитися бачити – це вчитися зупиняти рух, вдавати, що часу не існує, набратися терпіння, забути про сюжет, насолоджуватися триванням, не діяти.
Я люблю густе та повільне кіно, без особливого сюжету, без інтриги, без «action»: щоб учитися бачити, непотрібна дія, потрібна її відсутність, якесь особливе відчуття невагомості, де глядач не слідкуватиме за подіями на екрані, не бігатиме за втікачами, не наздоганятиме злочинців, не стрибатиме з машин та вертольотів, а розглядатиме обличчя, пейзажі, сцени, у повній нерухомості.
Одного дня я задумався над тим, яким є антонім до англійського слова action; напевно, це слово passion: «пристрасть» та «страждання», але дослівно – те, в чому ми «пасивні», що з нами стається, без нашої волі та без нашої дії. – Чи не тому в сучасному голівудському кіно, схибленому на action, так мало passion?
Passion - пристрасть – занурює у споглядання, у готовність роздивлятися об’єкт своєї любові, без бажання щось змінювати, кудись рухатися чи чекати на приголомшливі події. Коли ХХ століття, на його початку чи у післявоєнну добу, зруйнувало інтригу та мистецтво оповідання історій, створюючи несюжетну літературу та несюжетне кіно, ним рухала пристрасть: божевільна любов до свого об’єкта, бажання приділити йому якнайбільше часу, кружляти навколо нього без потреби заінтригувати глядача.
Кіно вперше почало вчити глядача бачити речі тоді, коли цим глядачем знехтувало, забуло про потребу його спокушати. Коли глядач зник, залишився тільки світ та камера, залишилася тільки знаменита «людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, який здатний повністю віддати себе насолоді роздивляння речей.
Я особисто стаю дедалі більшим фанатом старого кіно, від 1920-х до 1960-х, кіно неспішного та в’язкого, де глядач має простір і час для погляду.
Кіно, де замість стилю приходить штиль – штиль подій, час без вітру, час без поспіху і майже без руху.
Бо зрештою бачити – це таке саме мистецтво, як і будь-яке інше. Можливо навіть, найважливіше з усіх мистецтв.
