Кілька разів у своєму житті я зустрічався із старими людьми, яких міг назвати мудрецями. Майже кожна їхня фраза була природна і проста, але відкривала речі, які змінювали не лише мої думки, а саму атмосферу мого існування.
Під час однієї з цих зустрічей я вперше подумав, що жоден вік людини не має переваги перед іншим. Молодість не має переваги над зрілістю, зрілість над дитинством, старість над юністю, юність над старістю. Кожен вік має свою красу і свої межі, свою власну територію та свою логіку. Навіть свої власні дурниці.
Давні суспільства любили старих людей: вони називали їх старцями та мудрецями, думаючи, що тільки через них можна тримати зв’язок з предками і навіть богами. Зараз старі мудреці поволі зникають, тим швидше, чим людина як біологічний вид відчуває себе дорослою.
Але часом я думаю, чи не тому наші предки любили своїх мудреців, що відчували себе безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів? І чи не тому наша епоха так любить молодість, тілесну красу та безпосередність, що всі несвідомо почуваємо себе дорослими, надто дорослими, оточеними апаратурою, яка створює для нас ілюзію безпеки?
Ще кілька століть тому люди мали більш складну карту людського життя, ніж наша. Тоді популярними були схеми поділу людського життя на сім чи дванадцять фаз: кожна з них була особливим світом, із своїми законами та зі своєю логікою. Ці фази відображали внутрішній розвиток життя.
Сьогодні для нас усе значно простіше: існують «діти», «підлітки», «дорослі» та «пенсіонери». Між «підлітками» та «пенсіонерами» - ціла прірва, люди від 25-и до 60-и, без жодної диференціації, «особи працездатного віку». Хоч у житті кожного 25, 35 чи 45 років – це різні епохи, різний темп життя, різне ставлення до любові та ненависті, до народження та смерті.
Людське життя інколи мені здається рухом до ускладнення бажань. Дитина бажає нескінченної кількості речей. Ці речі прості і дають їй задоволення: повітряні кульки, машинки, ляльки, літаки у небі, птах на дитячому майданчику. Бажання дитини незліченні, як кількість речей у нашому світі; вони прості, як самі ці речі, і тому дитяче щастя таке відкрите і унікальне, і тому її нещастя такі спонтанні та зворушливі.
Дорослішання – це коли кількість речей, яких ти хочеш, меншає; але кожна з них є такою складною, що всього життя може не вистачити, аби з нею розібратися.
Але у старих, які оминули склероз та деградацію, є дивний талант: складні речі вони знову роблять простими. І тоді складні штуки, основи нашого існування, раптом стають прозорими та природними, як небо у ясну погоду.
Не знаю, чи є у нас шанс повернути собі мудреців; не знаю, чи є в цьому потреба. Але ми можемо придивитися до своїх старих. Можливо, хтось із них здатен нам допомогти.
Бо хочемо ми цього чи ні, ми всі залишаємося безпомічними дітьми у великому світі богів та звірів, які все ще живуть у наших душах. І ми напевно не знаємо, хто з тих двох, зрештою, переможе.
