За сюжетом кількох найпопулярніших радянських мультфільмів, добрі та безвинні тваринки (Кіт Леопольд чи, скажімо, Заєць з «Ну, погоди!») протистоять своїм злим та аморальним антиподам (двом мишам чи знаменитому Вовку).
Ці добрі та безвинні тваринки є втіленнями ідеалу homo sovieticus: «інтелігентні», «культурні», моральні та доброзичливі істоти, які могли би бути талісманом радянського міфу про «мир во всем мире».
Їхні суперники, натомість, ніби уособлюють «асоціальні елементи», які мають проблеми зі службами охорони правопорядку та могли би бути культурними героями "радіо-шансон".
Знову ж, за сюжетом цих мультфільмів, homo sovieticus веде постійну війну з «асоціальними елементами» (за ініціативи останніх) і неодмінно перемагає. Причому перемагає не завдяки своїм чеснотам, своїй хитрості чи підтримці широких мас населення - а просто через постійний збіг обставин. І навіть через якусь приречену безпорадність своїх супротивників. Вовк із «Ну, погоди!» то стає жертвою кота-мага, то переходить дорогу сильнішим від нього звірям, то впадає в халепу на будівельному майданчику, то чомусь опиняється на цирковому манежі в ролі акробата і т.д.
Найцікавіше, що до цих бід інтелігентний та культурний homo sovieticus не має жодного стосунку, все ніби відбувається саме собою. Так, ніби ці «погані тваринки», супротивники радянської людини – це якесь непорозуміння. Вони самі собі створюють проблеми, самі впадають в неприємні ситуації, самі себе знищують. Аби в наступній серії повернутися для нової показової битви.
У цьому велика відмінність радянських мультфільмів від мультфільмів американських. Візьміть «Тома і Джері»: тут теж ніби йде боротьба між «доброю» та «злою» тваринкою, і ніби теж «добра» завжди перемагає. Але на відміну від радянської фабули, «злим» є істеблішмент, великий, сильний і трохи тупуватий кіт, який є володарем території; добрим – маленьке мишеня, яке бореться за виживання, як звичайний «простий американець». Доброю є не система, а маленький індивід, який їй протистоїть.
Втім, у радянських мультфільмах не все так просто. І знаменитий Вовк знає це краще за всіх, щоразу закінчуючи своє чергове фіаско знаменитим попередженням: «Ну, погоди!». Він ніби говорить: не поспішай, наш час ще настане.
І його час настав. Є щось символічне в тому, що Янукович, у далекому 2004-му, назвав Ющенка «котом Леопольдом». Чим, очевидно, зідентифікував себе з мишами зі знаменитого мультфільму.
Парадокс у тому, що ніби-то безвинні радянські мультфільми, свідомо чи несвідомо, створювали у своєї публіки чіткий хід думок: homo sovіeticus’у ніщо насправді не загрожує, треба бути чемним, культурним та інтелігентним, і тоді жодні блатні елементи нам не страшні, бо вони знищать себе самі. Це, як виявилось, було ілюзією епохи пізнього соціалізму, адже злі тваринки невдовзі взяли реванш. І, можливо, найважливішим наслідком падіння Радянського Союзу було те, що миші знищили Кота Леопольда, а Вовк таки з’їв зайчика.
Мене, звісно, ця перемога вовків та мишей трохи засмучує. Хоч я не певен, що влада зайчиків та котиків могла тривати вічно.
Але я водночас думаю над тим, що мультяшні герої, зрештою, так і залишаються мультяшними героями. Навіть якщо вони вистрибнули з екранів телевізора і зайняли свої місця в великих владних будинках.
