Є речі, які міцно вросли в наше існування, без яких ми перестали би бути собою. Вони настільки близькі до нашої суті, що, дивлячись на себе, ми часто лише їх і бачимо. Але парадокс полягає в тому, що в їхньому творенні ми не брали жодної участі. Ті речі – це ми, але ми не є їхніми авторами.
Такими речами, наприклад, є наші тіла. Ми народжуємося з тілами, вродливими чи не дуже, міцними чи тендітними, здоровими чи хворобливими – з тільки їм притаманними жестами, кольором очей, ходою, пластикою, тембром голосу.
Звісно, ми можемо ці тіла модифікувати. Ми можемо займатися спортом, зробити десяток пластичних операцій, носити оптичні лінзи чи вставити собі чиїсь органи. Можливо, люди майбутнього будуть здатні свої тіла обирати. Але поки цього не сталося, я схильний змиритися з думкою, що наші тіла – це даність, навіть дарунок. А на дарунки не скаржаться і їх не міняють на інші.
Ще більш таємничою штукою є час. Він супроводжує нас ще до нашого народження, ще до народження наших тіл – в історії наших батьків, в їхній випадковій зустрічі, у випадкових історіях їхніх народжень, в минулому нашої країни та нашої планети. Ми, можливо, здатні виправити свої тіла, але виправити свій час, особливо своє минуле, є операцією набагато більш проблемною та малоймовірною.
Ми можемо вибрати свій простір – побудувати будинок, відправитися у подорож чи емігрувати. Тільки в часі ми ще не навчилися пересуватися: він рухається у нас, а не ми в ньому.
Відомо, що серед професій, яким середньовіччя забороняло займатися християнам, було лихварство. Давати гроші під відсоток означає продавати час. А це, вважали сім чи вісім століть тому, принаймні нечемно: час належить не людині, а тому, хто його створив.
Табу на продаж часу зник у Європі із просуванням капіталізму, одним із винаходів якого була думка, що час можна продавати, що «час – це гроші». Поступово народилися буржуа – люди, які вдають, що знають, скільки коштує година їхнього життя, година життя їхніх працівників та година позичених доларів.
Звісно, для свого виживання і для свого життя ми змушені свій час продавати. Ми змушені працювати, позичати свій час іншим, заробляти гроші. Але наша свобода залежить від того, чи залишається у нас час «не на продаж». Час not for sale. Час як подарунок.
Вважати час подарунком – означає цінувати ті моменти в житті, коли ми робимо щось не за гроші, коли даруємо свій час людям чи заняттям, які не приносять нам прибутку, але завдяки яким наше життя стає цікавішим.
Це може бути турбота про інших, спілкування з друзями, хобі чи інші немеркантильні речі. Це може бути все те, що дозволяє нам дарувати час.
У фільмі Вейна Ванга Smoke (за сценарієм Пола Остера) все крутиться навколо кількох персонажів, які розповідають один одному історії, курячи сигарети. Розповідання історій та куріння схожі: дим іде кудись нагору, розчиняється в атмосфері, не приносить ніякої "користі". І все ж це можливість зробити паузу та просто поговорити, а в цьому є щось дуже людське і дуже людяне.
Закінчується кіно новелою Остера "Різдвяна історія" - про те, як власник маленького магазину випадково стає фотографом. Його особливість – в тому, що він робить знімки щодня, в один і той самий час, з одного й того самого місця. А фотографом він став тільки тому, що погнався за хлопцем, який вкрав щось у його магазині, потрапив до його квартири і знайшов там купу крадених фотоапаратів.
Один із них він узяв собі, як компенсацію за крадені речі – чи радше як подарунок долі. Бо завдяки ньому головний герой знайшов заняття, яке трохи змінило його життя. Так він знайшов свій власний, ні на що не схожий, час.
